— І часто він у вас буває?

— Частенько, сеньйоре! Щоправда, це — як на кого… Останній раз він був тут років із сім тому.

— Як це сім?

— А ото так, сеньйоре начальник. Я дуже добре це пам’ятаю, оскільки мене тоді… хрестили!

Сергій насупонився. Знову посмішки? Буено весело зареготав:

— Хай це вас не дивує, сеньйоре начальник. Мене хрестили у сімнадцять років. Разом Із сестрою Челітою та братом Альдо. Доти я для господа бога не існував як одиниця.

Уранці, разом із сонцем, місіонер з молитвою обходив індіянські оселі. Він важко підіймався по драбині, осіняв усіх розп’яттям, йому цілували руку, а потім кидали гроші в скриньку, яку носив за ним молодий індіянин, певно, теж з місії. На поясі в служки теліпався важкий кольт, що чудово гармонував із бронзовим розп’яттям падре.

Усі вийшли на чоловічу половину хатини. Мануела з Челітою з нагоди прибуття високого гостя начепили найкраще намисто. На стегнах у дівчини яскріла барвами нова пов’язка. Старий Педро понуро стежив за маніпуляціями падре, тримаючи напоготові потерту купюру. Альдо дивився на прийшлих широко розплющеними, очима, намагаючись не пропустити жодного руху, жодного слова. Найбільше його цікавив блискучий воронований кольт.

Черга дійшла до Буенавентури. Він сидів біля Сергія, за індіянською звичкою підібгавши під себе обидві ноги, й палив сигарету. Падре поморщився, проте осінив його хресним знаменням і підніс руку до вуст.

Пихнувши димом, Буено посміхнувся:

— Я невіруючий, падре.

Місіонер блимнув на хворого.

— Наскільки я орієнтуюсь, ви теж… невіруючий? — Оченята його стали колючими, голос ущипливим.

— Так, я атеїст.

— Тобто — комуніст?

Падре наскрізь бачив: оцей заражений червоними ідеями білий розхитав релігійні почуття молодого індіянина. Збагнувши, куди хилить священик, Ряжанка розсердився.

— Одне з другого не витікає. Я вам ясно сказав: а-те-їст.

Падре оговтався. Силувано посміхнувшись, вигукнув:

— А ви мені подобаєтесь, молодий чоловіче. Дуже радий буду при нагоді познайомитися з вами ближче. Ви, напевно, з геологічної експедиції? Мої люди розповідали мені про цю експедицію. А що ви шукаєте, може про це знати духовний пастир цих земель?

— Навіщо, падре? Здається ж, до функцій пастиря не входять обов’язки поліційного інспектування?

Місіонер уважно глянув.

— Кожен зрештою матиме по заслугах, сину мій.

— Лякаєте армагеддоном, падре? Не варто. Я й сам можу вас налякати ним. І навряд чи ваш господь причетний до цього. А якщо ви так дуже вболіваєте за своїх овечок, раджу навідувати їх не раз на сім років, а частіше.

— Сину мій, — підняв застережно розп’яття падре. — У вас мудрість змія, але бракує лагідності ягняти.

Тяжко зітхнувши, він почав злазити хиткою драбиною вниз. Служка послідував за ним, не забувши взяти з рук у старого Педро барвистого зжужмленого папірця.

Сергій кинув навздогін:

— Скажіть краще, падре, як розрізнити сім пар чистих від семи пар нечистих!

Але той уже віддалявся од халупи старого Педро, топлячи лють у благочестивій молитві.

Незабаром навідався зробити перев’язку чаклун. На шиї в нього теліпалась ниточка з маленьким розп’яттям. Певно, подарунок від падре, бо раніше Сергій не бачив цього. Старий раз у раз торкався рукою до хрестика й шамкав беззубим ротом.

— Був тут падре? — звернувся він до Буено.

— Був, старий Санчо, був.

Знахар полегшено зітхнув. Сьогодні його процедура тривала довше й закінчилась урочистим чаклунським танком. Певно, на честь католицького священика?

Ряжанка, який у присутності старого Санчо ввесь час усміхався, тепер знесилено відкинувсь на постіль. Чоло йому вкривав рясний піт. Буено дивився на Сергія, доки той не розплющив очей. Потім поспіхом підвівся й вийшов. За годину чи півтори повернувсь. У руках тримав дві щойно вистругані й досить пристойні милиці з бамбука.

Сергій несподівано міцно потис йому правицю. Той не чекав такого й розгубився. Ступив крок до драбини, але потім знову підійшов до хворого.

— Я хотів би, сеньйоре начальник, дуже б хотів, щоб у нас із вами стало все, як і раніше.

Що ж, цього слід було чекати. Невчасно розчулився. І це вже не вперше… Проклята гадюка! До неї все було на своїх місцях. А тепер став слинявий, мов стара дівка. Усе пішло шкереберть…

Буенавентурі нічого не відповів. Тільки наказав привезти ввечері Матвія Коляду. Індіянин глипнув на нього, але промовчав. Потоптавшись трохи, він крутнувся й зліз додолу. За хвилину сердито гаркнув джип.

РОЗДІЛ 13

Матвій Коляда приїхав, як завжди, галасливий і грубувато-дотепний :

— Ну що, шефе, оклигав? А я вже думав, на поминки…

Розмовляли українською мовою, і Буено сидів до них спиною, звісивши ноги додолу, демонстративно ігноруючи Коляду.

Матвій сміявся:

— Оце чорнозаде все приндиться та сичить на мене, мов кошеня на собаку. І що його вкусило? Не знаєш? Може, й на тебе сичить-шкварчить? Га? То давай хвоста йому присмалимо, щоб не дуже довгим був!