Біля ями харапудилась купа хмизу. Коли останні промені сонця згасли, Хесус підпалив клеччя, й знову стало видно. Тоді поклав у ноги небіжчикові кілька сухарів, банку консервованої хамси й пляшку води.
Тепер він кружляв навколо ями та багаття, раз у раз вимахуючи списом, притоптуючи ногами й вигукуючи:
Атуатільпа, тумугіз басі.
Хорхе-ауруо мампа гаті..
— Що він говорить? — запитав у Буенавентури технік Мігуель.
— Я не розумію його мови, — відповів той.
— Ви ж індіянин.
— Я мови племені пірагі не знаю. Здається, просить доброго духа Атуатільпу прийняти до свого війська хороброго воїна Хорхе. Принаймні в нас так говорять.
Коляда мало не вигукнув на ввесь табір:
— Чекай! Так це ж язичництво! А ти казав, що вони хрещені.
— Всі індіяни вважаються католиками, — не повертаючись до Коляди, промовив Буено. — Але цей католицизм дуже своєрідний. У ньому багато від язичництва. Це я про саму церкву. А в селищах люди кличуть священика, коли він є поблизу, а потім виконують ритуали, які виконувалися ще їхніми пращурами.
— То з них такі християни, як з редьки бублик!
Буено не відповів. Коляда сказав це українською мовою. Але водій узагалі уникав розмовляти з Колядою. А тим більше зараз. Хесус перестав танцювати, узяв заздалегідь заготоване листя й акуратно накрив мерця. Потім заходився закидати його землею. Коли утворилась могилка, притоптав її долонями, виклав плитами, а зверху притис великою каменюкою, яку котив сам аж з вибалка, не дозволяючи нікому допомагати. Нарешті встромив у свіжу землю зв’язаний ліанами хрест, перехрестився по-католицькому зліва направо й сказав:
— Амен.
Тільки тепер дозволив підійти до могили іншим. Усі індіяни поклали на камінь по пучечку зілля й теж сказали:
— Амен.
А Хесус сів осторонь, неспроможний зрушити з місця. За день він так виморився, що в нього тряслись руки й ноги.
Буено підійшов, поторкав хрест і сумно промовив, ні до кого не звертаючись:
— Він хотів стати механіком. Три роки заробляв гроші…
Коляда похмуро дивився на водія.
Всі повернулись до наметів. Погоничі розклали велике багаття й довго сиділи, тихо перемовляючись незрозумілою мовою. Тут же мирно ремиґали поприв’язувані лами, бездумно втупившись у полум’я. На варті стояло двоє робітників з рушницями й пильно вдивлялись у зрадливі хащі.
Цієї ночі вартовим не довелось нагадувати про їхні обов’язки.
РОЗДІЛ 11
— Е-ге —ге-ге-ге-е-е!.. Бу-е-но-о-о!..
Обабіч ущелини здіймались високі, метрів з п’ятдесят, і майже прямовисні стіни, порослі де-не-де кострубатими кущами, кактусами найрізноманітнішої форми й травою. Сонце шкварило в самісіньку маківку, а нерухоме повітря здавалось таким густим і розпеченим, мов попіл у палаючій печі. Сергій прислухався. Анішешерх. Знову гукнув:
— Ого-го-го-го-о-о-о-о-о-о! Бу-у-е-е-е-но-о-о-о-о-о-о!
Луна знову передражнила його: «Го-го-го-о-о-о-о-о-о!..» Але серед її стоголосого хору Сергій упіймав вухом те, чого дослухався, — ледь чутне й пискляве, неначе комарева дзизка: «е-о-о-о-е-е-е-е-е-е!» Певно, Буено кричав: «Сень-йо-о-о-ре-е-е-е-е-е-е!» Ряжанка сів на камінь. Сорочка прилипла до спини. З картатої вона давно перетворилась на сиву з мокрими темними плямами, ноги в черевиках стали як варяниці. Усе-таки жити в тропіках — величезне випробування. Як ті індіяни ще й досі не вимерли? Власне, вони й живуть недовго. Сорок років Хесусові, а неначе дідуган. Сергій знову подав голос:
— Е-ге-ге-ге-е-е-е-е!
Коли луна вгамувалась, почув уже чіткіше:
— Сень-йо-о-ре-е-е-е-е-е!
Тепер у Хесуса новий напарник: Буено. Старий індіянин навряд чи зміг би виконувати обов’язки й за свого загиблого одноплемінця. Й доки Ряжанка сушив собі голову над тим, де взяти людину, Буено сам зголосився:
— Я ходитиму з вами у маршрути, сеньйоре начальник! Сергій спочатку трохи поморщився. Цей мучачо щось дуже набивається з послугами. Видно, не без прихованої думки. «Яку ж він користь може від мене мати?..» А, грець із ним, він — то й він. Чим він гірший за покійного Хорхе? Правда, Хорхе не любив задавати запитань… Ну, та де дінешся… Тимчасово.
І Сергій дав згоду. Сьогодні вони вже третій день працюють утрьох. По обіді посідали відпочивати, а Ряжанці раптом закортіло заглянути в ярок, який починався від самої секвойї, під чиїм стовбуром вони розташувались. Двометрового діаметра стовбурець надійно захищав од сонця, хлопців зморило на сон.
— Ну добре, — сказав Сергій. — Ви полежте, а я помаленьку піду оцим ярком. Почекаю на вас там.
Але минуло добрих дві години, а від Буено та Хесуса ні слуху ні духу. Тоді Сергій заходився гукати: ще заблудяться.
Глянув угору, куди здіймалися стрімкі стіни ущелини. Чи ба, хто б міг подумати: спочатку такий собі безневинненький ярок, а виявився справжнім каньйоном.
По дні ущелини протікав струмочок. Вода була напрочуд холодною й прозорою. Певно, джерело десь зовсім недалеко. Берег потічка поріс молоденьким моріжком. Ряжанці нестерпно закортіло роззутися. Він розшнурував черевики й умочив ноги в холодну воду. Яке блаженство! Аж мурашки по спині побігли.