— Не скрегочи так зубами! Мені лячно…
Матвій сердито повернувся на другий бік, але сон пропав…
— Лячно — то піди до баби шептухи! Нехай тобі страх оділлє…
Жіночка пригорнулася до нього й примирливо заворкотала:
— Та ні, вже ні… А уві сні ти якийсь… — Вона помовчала й додала: — Комусь нахваляєшся, сіпаєшся, неначе ось-ось накинешся з ножем. А то починаєш не по-нашому балакати. «Сер, сер…» — Вона затамовано реготнула, повторивши «сороміцькі» слова.
— Не плещи язиком, дурна!
Знову мовчанка.
— А чого ти так свого начальника не любиш?
Матвій сіпнувся.
— А що? Уві сні щось таке?
— Та уві сні ж, а то коли: хіба я тебе вдень бачу?
— Не знаю. Може, приверзлося що.
Більше він не відповідав. Навіть раз чи двічі тихенько заскреготав зубами, аби переконати лякливу молодичку, Що спить. Оце то новина! Значить, уві сні він розмовляє… Нерви не ті стали…
Вдосвіта Матвій упевненим кроком ішов вивіреною стежкою назад. Ось-ось зійде сонце. Ну й життя собаче. Ні поспати, як люди сплять, ні попоїсти… Раптом аж сіпнувся й присів. Щось під ногами заверещало не своїм голосом:
— Рятуйте!..
Тьху ти! Людина… Коляда присвітив сірником — і вирячив очі. То був один з їхніх місцевих робітників.
— Ти що тут робиш?
Той підвівся.
— А ніц, пане… Лежу си смирненько… Нікому ніц…
Матвій обійшов його й подався до хати. От зараза!.. Побачили-таки…
У вікні вже блимав каганець. Баба Марта варила постояльцеві снідати. Коляда підступив до порога й зупинився. Біля призьби покотом лежало кілька селян. Небо швидко сіріло. Під повіткою, під стіжком, а то й просто під тином спало ще чоловік із десятеро. Двоє чи троє прокинулось і попідводило голови, інші спали, скрутившись від ранкового холоду кубличком.
— А що хіба? Ждемо отут…
— Чи не на роботу?
— Атож…
— То ж сказано, щоби п’ятеро приходило!
Ніхто не відповів. Од гомону дядьки попрокидалися й мовчки чухмарились. Дехто натоптував порепаним пальцем люльку, дехто одкашлював учорашню кіптяву й розкотисто харкав. Біля кожного лежали кирка й лопата, а також чималий клумак — мабуть, із харчами та одягом…
Під’їхавши до двору, Сергій узявся за голову. Куди ж стільки люду?
Але ніхто не погоджувався бути шостим. Дядьки вперто мовчали, не дивлячись один на одного. Роз’яснення ні до чого не довели. Тоді Коляда вибрав п’ятьох найдужчих і наймолодших.
— Ти, ти, ти, — хапав він їх за руку й відводив убік, — ти і ти. Баста! А ви гайда собі до бабів під боки.
Та коли рушили, слідом потягся увесь натовп.
— Послухайте, люди! Не можемо ми всіх узяти. Ні грошей стільки нема, та й води багато треба.
Передній селянин пробасив:
— Нам воду возитимуть з дому. Діти кіньми возитимуть.
— Та ми ж ітимем і йтимем далі!
— Ваше благородіє… нам на подушне песиків треба…
Яких то песиків? А, це вони, мабуть, гроші так називають. Песо…
— Не можемо стільки людей тримати!
Ззаду обізвався дідок, білий і зморшкуватий:
— А ми й той… за півціни. Песиків би трохи. Бо як поїдете, то тільки вас і бачили, Синку!..
Старий благально дивився то на Сергія, то на Буенавентуру. Індіянин не розумів, що вони говорять, бо розмовляли українською мовою, але добре знав, про що йдеться, — й винувато одвернувсь.
Дідок, підбадьорений нерішучістю «начальника, що править машиною», підійшов ближче й заходився рукавом сорочки обтирати із джипа пилюку.
— Нам би ще хоч трохи отих клятих песиків…
Сергій відчував, що м’якшає, і починав злитися. Яке йому, зрештою, діло до того, кому скільки «песиків» потрібно?
— Нікого нам не треба! І п’яти чоловік! Самі впораємось!
Він гримнув дверцятами.
— Давай, мучачо, газуй!
Машина гаркнула й помчала вперед, залишаючи по собі хмару густої куряви.
На задньому сидінні, серед інструментів, ранців та іншого багажу, покурював сигарету Матвій Коляда й тихо посміхався, зиркаючи то на Ряжанку, то на індіянина. До самого об’єкта ніхто не прохопився і словом.
Коли ж опівдні прибула решта експедиції, технік Мігуель розповів жахливу новину. Як тільки джип рушив з місця, селяни напосіли на дідка. Мігуель не знає їхньої мови, але били старого, мабуть, за те, що нікого з них не взяли до експедиції. Тоді дідка хтось спробував захистити, й утворилась «мала купа». Дідок якось викрутився й хряснув одного з напасників лопатою нижче спини, а той раптом замахнувся й розсадив дідові череп киркою. Ураз настала тиша. Всі стояли захекані й тупо дивились на вбитого. З розрубаної навпіл сивої голови ще цебеніла кров, змочуючи пилюку.
— Ваш колишній господар квартири, сеньйоре, одбувся дрібницею. Йому тільки трохи надірвали вухо та розтовкли носа, — закінчив Мігуель.
Втішив, нічого не скажеш… Сергій уявив завжди поважного й упевненого в собі Миколу Чопа з надірваним вухом. Тепер принаймні в нього не тільки сорочка буде латана. Усе життя пнеться «в люди», а носить лахи і їсть чорний черствий хліб із цибулиною. «Я в своєму домі — ґазда!»