Найдужче страждала Марія вечорами, коли в усіх її чотирьох світлицях та одрині запалювали свічки, а по кутках оживали тіні. Марія з дитинства боялась темних кутків, а з роками ця боязнь не поменшала. В тому був винний Ярополк. Іноді він розповідав їй вечорами про своїх предків, цілком певний того, що душі померлих лишаються в своєму домі. Ця певність потроху передалась і їй, хоча Марія з народження була християнка.
Й не тільки це завдавало Марії вечорами страждань. Їй минало двадцять четверте літо, але в ній пізно прокинулася жона. Святослав привіз її до Києва ще дівчинкою й подарував старшому синові, коли їм з Ярополком і по тринадцять не було.
Та коли в Марії врешті-таки прокинулася жінка, це стало для неї неабияким відкриттям. Навіть приголомшило молоду княгиню. Раніше вона не вірила у всі оті захоплені потаємні жіночі балачки, слухала й не вірила, нібито людині дано такий жагучий і невситимий вогонь. Досі Марія просто терпіла Ярополка, звикнувши до нього з дитячих літ, а тепер закохалася всіма силами своєї душі й палкого полудневого серця.
А потім вона вперше понесла в собі плід. Це було для Марії не меншою несподіванкою, й вона замкнулася в собі. Не враз наважилась порадувати Ярополка, а коли врешті розповіла йому, була вражена його байдужістю. Ярополк забув про це наступного ж дня.
Тепер вона його розуміла. Для нього й для неї настали були такі часи, коли людині просто не до того.
У Марії народився син Святополк, якому тепер минав шостий місяць, але це не був Ярополків син. Коли Ярополк утік разом з варягами, покинувши її саму, в неї стався викидень. Марія сприйняла це як кару за гріхи, дорогу плату за дотеперішнє щастя, спокуту за провину перед Христом. Вона не знала, в чому полягає її гріх, і це озлобило її серце супроти бога.
До Києва ввійшла новгородська рать. У старому хоромі сіли Доброчин і Володимир, на тій половині з’явилась його молода жона, яка з погордою дивилася на Марію, знесилену недугою й озлоблену проти себе й усіх людей. Тепер вона ненавиділа свого мужа Ярополка, причинника її нещасть, ненавиділа й руду щебетливу Рогніду, яка поводилась господинею в хоромі й усьому княжому дворі. Од самого вигляду цієї щасливиці Марію судомило. Вона днями й ночами плекала думку про мсту, ця мста мала бути такою страшною й невідворотною, яку тільки могла побажати жона жоні.
Оружжям для своєї мсти Марія обрала Володимира. Вона хапала блискуче срібне зиркало й підходила до вікна. На неї дивилось красиве молоде обличчя. Густі чорні брови нагадували каппадокійську тасьму, губи під рівним носом примхливо звивались, мов деревлянський лук, а в очах жевріли чорні таємничі вогники… Вперше в житті Марія подумала про те, що володіє надзвичайною зброєю, перед якою не може вистояти жоден муж.
Це вселило в серце чуття живої радості. Вона заходилась розставляти пастки по всіх кутках. В одну з них рано чи пізно мав потрапити Володимир.
Сталося те наприкінці весни, перед юрівськими святами, коли на теремі буяв черговий вечірній пир. На той пир Марія покладала великі надії.
Сховавшись у найтемнішому кутку сіней, вона стояла й пильно стежила за кожним пирувальником, які зрідка заходили до світлиць. Марія була вся в чорному, наче мара, невидима для стороннього ока. Коли пирувальники почали один за одним сходити вниз, а на теремі лишились тільки світлична челядь та Доброчин з Володимиром, Марія затамувала подих у своєму кутку. Все мало статися зараз або ніколи.
Нарешті по лункій лізниці загрюкав чобітьми й Доброчин, а Володимир увійшов у сіни й нерішуче спинився. Це мала бути вирішальна мить. Марія давно чекала такої нагоди, а тепер несподівано й сама завагалась і прилипла спиною до стіни. З вуст її несамохіть зірвалися слова неусвідомленої молитви. Володимир почув шепіт і підійшов до темного кутка; на тлі освітлених з терема сінешніх дверей Марія з жахом побачила, що в руці його зблиснув ніж.
Вона зойкнула й заплакала.
— Братово, це ти єси? — не зовсім слухняним язиком прошепотів Володимир. — Чого тут стоїш?
— А твоє яке діло? — схлипнула вона.
— На когось чекаєш?
— А тобі що? Хочеш мене зарізати? На, ріж!
Володимир лапнув її за праву руку, чи немає ножа в руці, а тоді став і кілька разів сапнув повітря, неначе йому перейняло дух чи запаморочилось у голові. То було від тонких бактрійських пахощів, якими Марія щоранку натирала собі лише вершечки перс. Марія поволі пішла темними сіньми до своїх світлиць, і Володимир так само поволі йшов за нею до її одрини.
Це сталось напередодні Юрового дня, й відтоді Володимир приходив до неї мало не щоночі, скрадаючись попід дверима темних сіней. Марія бачила, як він старанно ховається від усіх, і її проймала злорада втіха. Марія вступила в боротьбу з рудою варяжкою й перемогла; тепер вона вже зверхньо дивилася на пихату княгиню, яка й далі ходила гоголицею по хоромі й ганяла своїх челядників і робітниць.
Так тривало місяць і тиждень. Володимир безвільно приходив до неї ніч у ніч, бо вигадлива грекиня робила все можливе, щоб затлумити в ньому докори сумління й збурити в жилах ще сильніший вогонь.