Зараз Свенельдову гридьбу не можна було гнати пішки до Києва, тому Ратша вирішив залишитися в Родні ще на якийсь день, а в супроводі сотні відправити тільки чільників — двома дракарами й одним насадним човном. Сотня була поспіль новгородська: жодного варяга Ратша до Києва не пустив, остерігаючись підступу.

До Києва пливли три дні, скориставшись попутним низовим вітром, і пристали па Почайні ввечері в одинадцятий день. Рік був високосний, і одинадцяте так само випало на чисницю, тож на Подолі вешталося чимало людей, київських і не київських, що здалеку поприїздили на завтрашній недільний торг.

Висівши з дракара, Ярополк полегшено зітхнув. Подільські ворота стояли вгорі навстіж розчинені, незважаючи на досить пізній час, і це ще дужче вразило Ярополка. його охопило піднесене святкове почуття. Він глянув на гладкого Свенельда, якого двоє ратників попід руки виводили з дракара на причальний поміст, і радісне почуття ще дужче посилилося.

Віднині починались нові часи. Поряд стояли Блуд і Местиша, Блуд широко посміхався до ратників у насадному човні, а Местиша відвертавсь і хмурився. Поки вони висідали на поміст, двоє ратників збігали до Києва й повернулись.

— Князі в старому хоромі й ждуть, — сказав один з них до свого сотника.

Усі поволі рушили Боричевим узвозом до воріт, що й досі стояли розчинені над Подолом, а Свенельда двоє ратників майже несли на руках.

— Коня б йому чи возика, — сказав сотникові Блуд, кивнувши на свого дядька.

— Дійде й сам, — відповів сотник.

А коли вони нарешті допленталися до воріт, ворота рипнули й зачинились. І поки сотник лаявся із сторожею й грюкав у ворота руків’ям меча, остаточно смеркло. Всю коротку дорогу до княжого двору й старого хорому навіть Блуд мовчав, а Местиша роззирався. Найспокійнішим серед усіх здавався Свенельд, а оте піднесене почуття так само не полишало Ярополка. Між будівлями княжого двору вешталася челядь і ратні мужі, у вікнах старого й нового хоромів світилось.

Тим часом Володимир і Доброчин, отримавши звістку від сотника, сиділи в красній світлиці за столом. Доброчин загадково посміхався, Володимир по-своєму сприймав ту посмішку й схвильовано наслухав, чи не почує в сінях кроків. Там тільки зрідка чулось рипіння двох пар чобіт: Сігурдова сторожа.

Доброчин усміхнене проказав:

— Одинадцять тому літ Ярополк був ще сопливим. Не впізнаєш брата свого.

Той усміх так само непокоїв Володимира, й коли він підвівся з-за столу й рушив до дверей, у сінях почулося шамотіння.

Володимир повагався й сів на старому місці. Й у цей час у сінях почувся гуркіт і пролунав болісний зойк. Володимир оторопіло глянув на Доброчина, тоді схопився з-за столу й кинувся до дверей, але двері не відчинялись.

Йому розповіли вже наступного дня, як і чому це стало можливим…

Перетнувши ще не заснулий княжий двір, прибульці почали підійматись лізницею на терем, а вже на теремі Блуд сказав:

— Постійте, піду повім, що це не таті прийшли в гості, а великі та світлі князі.

Він умів усе переводити в сміх за будь-якої нагоди. Переступивши через поріг, Блуд зачинив за собою двері. В сінях блимала свічка й стояло двоє мужів. Один щось мовив по-варязькому, Блуд прислухався й теж по-варязькому сказав:

— Доброчин і Сігурд велять убити чоловіка, що зараз має ввійти сюди. Це найлютіший ворог Сігурдів.

Сприйнявши Блуда за котрогось із своїх воєвод, чатники оголили мечі й погасили свічку. Блуд же повернувся на терем і кивнув, щоб князі заходили. Першим переступив поріг Ярополк. Блуд несподівано зачинив двері й підпер їх ногою, а Местиша закричав:

— Тут нечисто! Я ж казав тобі…

Турнувши в груди сотника, єдиного зоруженого серед них, він кинувся до ще відчинених воріт княжого двору. За ним ніхто не побіг. Замахнувшись мечем на Блуда, сотник одігнав його від дверей, за якими було чути зойк і гупання. Та коли переступив поріг, у сінях було тихо й темно. Тоді звідти вийшов один варяг і, побачивши Блуда, коротко по-варязькому доповів:

— Зроблено.

Аж тоді з хорому вихопився Доброчин, за яким відразу ж з’явився Володимир. Доброчин спитав:

— Хто це вдіяв? — Наперед виступив той самий варяг, який не так зрозумів, як здогадався, про що запитує світлий князь. — Для чого? — вже по-варязькому спитав Доброчин. Тоді побачив Свенельда: — Це твоїх рук діло, стерво старе?

Але варяг показав на Блуда:

— Цей ярл наказав.

Доброчин звелів схопити Блуда й кинути в поруб, а вранці сам спустився до порубу й спитав:

— Чого ти хотів цим добитися?

Блуд швидко заторохтів:

— Я думав, що цього жадаєш ти, княже Доброчине! Хіба ж не це передав мені твій гонець? Коли б ти хотів видіти на київському столі Ярополка, то не привів би на нього Сігурда й новгородську рать, а сидів би в своєму Новігороді. Й навіщо тобі той Ярополк, коли маєш рідного небожа, сина своєї таки ж сестри? А коли ти пожадав підмовити Ярополка вернутися, я одразу збагнув, чого ти від мене хочеш. Тому так і вчинив.