Я розповів йому про того дітеського з гридниці, а кожум’яка рече:

— Такої хитрості зроду не видів. Ти викинь оті варязькі дурощі з голови, ліпше навчу тебе піднімати мечем під пазуху.

І почав. А воно мовби й простенька хитрість — підлізти кінчиком під поділ бороні, а не виходить, і годі, бо відкриваєшся сам.

Ну, врешті-таки я й це вивчив, хоч і попомучив мене той Борисів родак. А вже ген по тому рубаємося в парі з кожум’якою, коли це його меч як брязне об діл! Кожум’яка аж очі вирячив. Та я й сам стою й тільки дивлюсь — нічого не годен уторопати. Аж тоді збагнув, що це ж і є ота Лідулфостова хитрість. Кажу кожум’яці, а він не та й не, то, каже, мені в руку затрудило.

Спробував я ще раз — але вже нічого не виходило.

А за день чи два по тому дивлюсь — аж кожум’яка стоїть під гридницею. Гридьба саме боролася на мечах, і якраз той захлялий дітеський боровся. Тоді в неділю кожум’яка мені й рече:

— Твоя правда. А я досі й гадки про то хитрість не мав.

Заходились ми боротися з кожум’якою — аж не виходить, і край. Ні в нього, ні в мене. За ціле літо я спромігся видерти в нього меча разів п’ять чи шість. А так посувалося вельми добре, тільки рука була те заслабка: не міг зробити більш як триста помахів. Треба, думаю, й далі жувати вівсо.

Аж вівсо мені зненацька взяло й урвалось. Приходжу якось удосвіта з Борисових Гончарів — Мироніг був одпустив мене в чисницю, беру вила й зачинаю од крайнього старого коня, аж Борис мене штовхає: йди, каже, тебе зве Мироніг. Думаю, чого б то ради? Начебто все поробив як слід. Підходжу — п’яний, аж хилитається.

Так і так, рече, скільки це вже ти робиш? Кажу — четверте літо пішло. То покинь, каже, вила та йди приворітним до Подільських воріт: княгиня веліла. А я стою й мовчу. Наче вже звик до цих стаєнь та коней, і до людей тутешніх притерся й звик, а коло тих воріт як то ще воно буде! А Борис та Мироніг речуть: гірше не буде.

Оддав я свого меча на схов Борисові та й подибав до воріт. Меча боявся брати з собою. Там інші люди, сторожі, як то ще на мій меч подивляться.

Сторожів було два: один для ночі, другий для дня, а мене приставлено вже третім. Ті були не робочі холопи, як я, а рядовні челядники, один старий, другий молодий — літ на п’ять хіба старіший од мене. Звався Муромцем і сидів на Гончарах — неподалік од того робітника Бориса, що продався Ользі й на цей рік. Ну, а старший був січеним ратником і звався Даном, ще з Ольгом ходив на грецького царя. А сидів на Подолі за Туровою божницею.

Муромець дивиться на мене й мовчить, а дідо Дан питає:

— Де ж твій меч?

Кажу: нащо меч холопові? Каже: як це так? Меч потрібний кожному чоловікові, бо що то за чоловік без меча? Без меча чоловік не почуває себе чоловіком. Бери й носи при собі, ажеж стара дозволила?

Він знав про мене все. Вельми балакучий був дідо, а той, Муромець, усе мовчав. Я збігав по меч і знову повернувся. Все тут видавалося наче не таким: люди снують туди й сюди воротами, одні йдуть Боричевим узвозом на Поділ, інші з Подолу на Гору, з ранку до вечора гарцює кіньми гридьба — тільки й чуєш їхнє джерготання.

А тоді я днів за кілька звик. Роботи було куди менше, ніж у стайнях на княжому дворі, та мене тягло й тягло до двору. Старійшим серед нас трьох був дідо Дан, він за мною не вельми додивлявся, надто ж серед білого дня, коли діло сторожі — стій та глипай очима, інша справа — вночі: тут уже бодай которийсь один мусив пильнувати. Дідо Дан мало й спав — похропе трохи звечора, якусь годину серед дня, а то сидить під брамою й дивиться. Люблю, каже, дивитися на киян. І куди ото кожне поспішає? Все одно, каже, далі від смерті не втечеш — нащо ж його ото гасати. А воно шастає й шастає з Подолу та на Поділ, наче там його поять задурно медом.

Балакучий був дідо Дан. Усе згадував Ольгові витяги, хоч Ольга тою не любив, називав його Вовкулакою й Щеком.

Мене ж одпускав, бувало, на цілий день. Ти, каже, тільки надвечір навідуйся, щоб не нагрянув, бува, Каніцар чи ще там хто. Тож я найчастіше товкся в стайнях та коло гридниці, а часом ішов під терем старих княгинь; я по-їхньому за цей рік добре вивчився — геть усе розумів, ще й брався потроху балакати. Або підійду під терем і стою. Старі княгині мене не видять, плещуть собі язиками про те та се, а я нишком слухаю. Вельми цікавила мене ота таїна — про Ольга та про Рюрика. А старі джергочуть про що завгодно — тільки не про те.

Одного разу я пробував розпитати в Дана, але дідо нічого до пуття не знав.

— Щось наче гомоніли… Той вовкулака Щек був добрий тать. Начебто занапастив свого шуряка Рюрика, але чорт їх добере… Хто ж його бачив. Ти он ліпше про себе почуй.

Кажу: що «про себе»?

А він рече:

— Посварився за тебе Свенельд із сестрицею. Хіба не чув?

Кажу — не чув нічого. Хай, думаю, гризуться, мені що.

Одчиню собі ворота вранці, а ввечері зачиню, засув уставлю та й лізу на виміст під вежею: дивлюсь, чи хто не йде. А дідо Дан хропе у приворітній кліті. А Муромець або йде ночувати на Гончарі, або ж і він сидить з нами. Рідко траплялося щось таке. Того літа все ж трапилося — поліз був хтось. А на бійницях саме був Муромець. Чуємо — до когось гуде: «Куди тебе несе Неберя!» Вилазимо й ми з дідом та до бійниць. А воно те-емно. Наче хтось підважує ворота кілком. Дідо в нього питає — не надірвешся? А воно мовчить, а нам не видно, хоч в око стрель!