Біля єдиної городської брами сидів сотенний воєвода Зігберн Лідулфост, притулившись спиною до зрубу, маленький і ще захляліший, ніж колись. Раніше Лідулфогт брив вуса, бороду ж коротко підстригав, а тепер борода й вуса нагадували руду сплутану мичку — Ярополк ледве впізнав його. Сонце почало дошкуляти Лідулфостові, й він сидячи відсунувся далі за ріг воріт.

— Де Местиша? — спитав Ярополк, але Лідулфост байдуже здвигнув плечима. Ярополк пішов далі хідником. «Навіщо мені Местиша?» — думав він. Йому теж було байдуже до всього, до всіх на світі Местиш і не Местиш. Він зліз із хідника й пішов назад до княжого двору. Дорогу йому перебігла ціла зграя пацюків, які шаснули на вал і з бридким пищанням перелізли через забороло. Це був лихий знак. Навіть пацюки втікають, сумно посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.

Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.

— Хочеш?

Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.

— Одно жуєш і жуєш…

Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:

— Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.

Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:

— Якийсь ти хлялий та блідий… Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: «Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!..»

— Од деревлянина був гонець, — перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.

Блуд зацікавлено глянув:

— І що рече?

— «Змирімося й полюбімось», — передражнив його Свенельдів син.

Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.

— Вам обом легше, — нарешті озвався Блуд.

— Чого це нам легше?

— Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати — чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. — Блуд невесело засміявся: — До того ж колись його мало не вбив… Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.

Местиша сів на порозі верхи, як у сідлі. Тепер одна його нога була в світлиці, а друга в сінях. Це дуже скидалось на вагання й спонукувало до дій. Блуд підійшов і сів коло Местиші:

— Так чи так… Але голодна смерть не краща. Піду й скажу: «Дай мені мій Вишгород або якийсь інший город. Що даси — те й візьму». — Местиша сидів, спершись на одвірок спиною, й Блуд уже сміливіше запитав: — То підемо?

— Нікуди я не піду, — озвався Местиша не ворухнувшись. — Добриня нас усіх переб’є. Треба зробити вилазку — сьогодні або завтра вночі. Хтось та прорветься до печенігів.

— Пішки чи як? З повним пузом здохлятини? — вишкірився Блуд. — А Доброчин полюбовно кличе. — Віч — оглянув йому в вічі й спитав: — Може, боїшся батька? То так і кажи!

Местиша зневажливо махнув рукою.

Тут почулись кроки й з’явився Свенельд. Местиша й Блуд навіть не підвелися з порога.

— Я все чув.

— І що з того? — спитав, не глянувши на дядька, Блуд.

Старий князь раптом розгубився, бо Местиша мовчав, не заступившись за батька, теж вислизав з-під його руки.

— Святославів син мститиметься за брата, — сказав Свенельд, але Местиша не ворухнувся. Тоді він обрав найслабшого серед усіх трьох: — У тебе брат твій украв наречену, а тепер украв стіл, даний тобі батьком. І життя забере. Ти Блуда не слухай — то хитрий лис, він вас обох обкрутить і потопить, а сам вилізе сухим, пом’янете моє слово! Треба прориватися в степ — Ільдея-хан кочує за Ворсклою. Я вас виведу сам.

Ніхто не дивився на Свенельда. Местиша й Блуд навіть не підвелись, аби пропустити його до світлиці, й він кидався словами через їхні голови з сіней.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Людська душа ненаситна до свободи. Скільки не попускай — усе мало й мало: як ото в спеку заспраглому до води. Отак було й з твоїм вуєм…

Начебто я вже мав меча, хоч був рабом, та ще й робичем, а щасливішим од того не став. Нащо меч холопові, коли не годен оборонитися ним од тивунового бича? Воно-то бичем уже ніхто не зважувався мене бити, що так, то так, але я був і лишавсь холопом.

Мироніг почав частіш одпускати мене з Борисом на Гончарі, а я звідти вже сам бігав до його родака з Кожум’яцького яру. Цього літа він сказав:

— Плечата твої трохи поширшали. Пожовуєш вівсо?

Кажу, пожовую. Я вже був так звик до того вівса, що мало не іржав по-конячому, як мовив одного разу холоп Борис. А кожум’яка й далі ганяв мене сікти лозиння. Як насічуся донесхочу, то він бере свого меча й зачинає вчити хитрощів, яких уміє сам.