— Звідки відаєш усе те? — востаннє спробував порятувати себе Местиша.

Блуд спокійно відповів:

— Од Претича.

А Претич та Блуд були свати.

— І Претич з ними?

— Претич ні з ким. — Блуд знову вставив ногу в стремено й нарешті поїхав.

Першою думкою Местиші було податися до Претичевого дідинця. Але це здавалось надто нерозважливим: Доброчинові стежі могли ховатися за кожним кущем. Він підійшов до хорому. Батько сидів у тій самій світлиці й куняв, і Местиша оскаженів од раптової люті:

— Заварив кашу цю, а тепер спиш собі й нічого не думаєш! Кияни хочуть угородити нам у спину ніж!

Свейнальдр ураз прокинувся — сон йому наче рукою зняло, він сказав після недовгого роздумування:

— Ільдея-хан!

Местиша зрозумів батька. Дорога до Чернетова була в Доброчинових руках — на Чернегівський полк не випадало сподіватися. Єдина вільна дорога вела вниз, але батько не згадав про свій вітчинний Переяславль, у засаді якого стояв півтисячний полк Вовчого Хвоста. Батько згадав печенізького Ільдею-хана.

Ільдея був сином того самого печенізького хана Курі, який вісім тому літ убив на Порогах Святослава, обкув його череп золотом і пив з нього вино. Куря п’ять років тому загинув — його вбив оскаженілий жеребець, якого хан хотів був приборкати. Відтоді ханом став його син. Ільдея в перше ж літо прийшов під Київ, привівши за собою велику орду: він вимагав у Свенельда давно обіцяне. Свенельд саме готував свого старшого сина Людвіка до походу на деревлян, він не міг опиратись Ільдеї й мусив дотримати даного ще його батькові слова. Так Ільдея повів з Києва молоду жону — Людвікову доньку Ольгерду, якій минав заледве п’ятнадцятий рік.

То була обіцяна ще Курі плата за вбивство Святослава. Тепер Ільдея мусив порятувати діда й дядька своєї жони.

— Ільдея-хан кочує за Ворсклою, — сказав Свенельд. — Споряди сла до Ільдеї-хана.

Надвечір Местиша поділився цією думкою з братком Блудом, але Блуд так само похмуро застеріг:

— Поки твій Ільдея-хан обернеться, нам тут і жаба цицьки дасть. На Претичевому дідинці вже хазяйнує Добриня.

Це була ще одна неприємна новина, яка остаточно розхитала опір Местиші: чотири дні тому новгородці зайняли двір Блуда за Копиревим ліском. Наступним кроком Доброчина мав бути Київ.

— Зачинимось у Воїні? — спитав Блуд. Воїнь був на Дніпрі крайньою твердю Києва, за ним починалась кочовища печенізьких орд, а туди Доброчин побоїться лізти.

По кріпких роздумах Местиша кивнув:

— Ліпшого вибору не маємо.

ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Усе йшло якнайкраще, й уранці Доброчин сказав:

— Плід визріває й наливається. Ось-ось упаде.

Одержавши позавчора вночі звістку від Блуда, що Свенельд вирішив покинути Київ і зачинитись у Воїні на Сулі, Доброчин спорядив десять дракарів, які сьогодні вдосвіта нишком проминули Київ і подалися Дніпром униз. Щонайпізніше за три дні вони мали захопити Воїнь.

Але слід було подбати про те, щоб у Києві ніхто не довідався, що полк новгородців поменшав на тисячу мечів. Доброчин виставив на всіх дорогах і стежках сторожові десятки.

Пізнього ранку одна з таких десяток привела до стану несподіваний товар. Майже всі в ньому були вдягнені в довжелезні чорні корзна з жіночими каптурами, в чорні сорочки та ногавиці й мали на грудях великі хрести — мідяні та цинові: напевно, щоб не прилещувати сріблом і золотом дорожних татів і розбишак.

— Що за люди, ким і до кого послані? — спитав Доброчин.

Наперед виступив чоловік і сказав не вклонившись:

— Ми послані царгородським патріархом та грецьким царем, а такоже… паракімоменом Василієм.

— До кого й з чим?

— До великого князя Русі Ярополка, — сказав чоловік. — А такоже… до світлого князя Свенельда.

Доброчин насмішкувато кивнув. Найголовніших мужів цей чоловік згадував після слова «такоже»: паракімомен Василій так само правив за грецького царя, як і Свенельд за Ярополка.

— А з чим послані сюди?

— Це можемо сказати лише Ярополкові та… Свенельду, — відповів чоловік. — Та й не мене маєш питати: я лише тлумач. А сол царський — архієпископ Димитрій. Ото він стоїть. — Чоловік уклонився в бік дрібненького дідка з довгою сивою бородою.

Сан у Димитрія був надто поважний як на звичайного рядового сла, й неважко було здогадатися, що доручення в нього так само поважні й складні. Більше не допитуючись, Доброчин розповів грецьким слам, хто він і чому стоїть ратно під Києвом, а потім улаштував їм пир.

Пир був надто недоречний, але Доброчинові не хотілось проґавити змогу поговорити з дідком — значним християнським волохом. Архієпископ охоче пристав. Певно, теж не бажав пропустити нагоду, щоб наставити на путь істинну ще кількох поган. До того ж Київ та його князі перебували в облозі, а й невідомо було, чи не стане цей князь великим князем київським. День був теплий і сухий, тому пирування влаштували просто неба, розіславши долі сувій сукна, піднесеного в Смоленську Мусієм Хазарином — київським купцем.