Доброчин лише не міг зрозуміти свого небожа: любить Володимир свою нову жінку чи ні. Не розумів навіть простішого — чи поборов він зненависть і огиду до княжни. Хоч краще за нього Володимира навряд чи знала й мати. Доброчин давно помічав, що юний князь важко сходиться з жінками, й відносив це на карб тогобічних сил: чоловіка створюють боги й вони ж покеровують чоловіком.

Найдужче здивувався Доброчин, коли на п’ятий день після виходу з Полоцька, щойно проминувши Смоленськ, він побачив за своєю валкою дракарів та ладь невеликий насадний човен, гнаний четвіркою дужих веслярів. На носі насаду, закутана по самі очі в довгий ведмежий кожух, сиділа нова княгинька Рогніда. Так до самого Києва вона й пливла в хвості.

Доброчин знову почав придивлятись до Володимира, не зважаючи на безліч витяжних турбот. На небожевім обличчі застигла вдоволена усмішка, й Доброчин збагнув, що Володимир подолав у собі неприязнь до Рогніди. Доброчинові стало прикро за себе й за сина рідної сестри. Але вже в стані серед Дорогожицької пущі Володимир мало не щодня почав згадувати Новгород, і це було знаком на те, що він думає про своїх синів і княгиньку Людмилу, хоча жодним словом і не згадав про них. Це не могло не втішити Доброчина. Княгинька Рогніда допомагала челядницям подавати страви й сама наливала в братину смоленські вистояні меди. Очі її збуджено сяяли, обов’язки господині були Рогніді до душі, й це певною мірою примирювало Доброчина.

— Вуйку, чому не пієш мет?

Тепер вона вже не казала, як у той весільний день, що «не гавкає по-руськи», охоче щебетала з усіма, звертаючись свейською мовою лише до Сігурда та королевича Олафа.

Щойно закінчився обід, як до шатра ввійшов челядник і сказав Доброчинові, що його кличе якийсь простий чоловік. Доброчин покинув воєвод і квапливо вийшов. То був чоловік, якого Доброчин чекав од самого рана: потаємний вислідник і гонець.

— Щось довго ти барився… — з підозрою мовив Доброчин.

У Володимировому шатрі притихли, світлин князь завагався й повів прибульця до свого шатра, що стояло за три сажні від Володимирового.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Півторатисячна молодша дружина чатувала, днюючи й ночуючи коло обох воріт — Красних і Подільських. Сторожа снувала хідниками й пильно вдивлялася в кожне дерево й кожен кущ, а старша дружина, ярли та мужі, не менш пильно стежили за гридьбою.

Коли надійшли чутки, що полк Доброчина витягся із Смоленська, дружинників посів страх, але чутки виявились перебільшеними. Певно, на самий лише вигляд неприступного Києва Доброчина взяв переляк.

Оборонці потроху заспокоїлись. Доброчин осів у Дорогожичах і, здавалось, не думає покидати свій стан. Минуло два тижні, але новгородці не підступили й на крок.

— Думає нас пересидіти, — сказав Свенельд. Це було неможливо: вони запаслися борошном та кормами на два роки наперед. Старий світлий князь деренчливе засміявся: — Колись Малко був зачинився від нас, а в самого сухарів на місяць!

Блуд Асмусович підтримав дядьків смішок — навіть спробував закихкотіти, як у давніші часи. Але Местиша Варяжко не поділяв їхньої радості. Та й Блудове кихкотіння здавалося несправжнім і наганяло сумні думки. Блуд помітив на собі погляди братка й перестав сміятися.

— Чернегівського полку й досі нема, — закинув він Местиші.

— Обійдемося й без них, — відповів за Местишу батько. Чернегівські бояри завжди намагалися триматись якнайдалі від київських князів, хоча Мстислав Свейнальдрсон був їхнім світлим князем. Але Свейнальдр Ольгсон волів не розстроювати головних воєвод.

Местиша Варяжко поглядав на свого братка Блуда, аж поки той не витримав і заходився підперізувати меч.

— Піду гляну.

Коли він вийшов із сіней на терем і погуркотів лізницею вниз, його наздогнав схвильований Варяжко:

— Ти куди?

Блуд уже підходив до коня й намірявся сісти верхи.

— Піду гляну, — те саме сказав він.

— Щось ти не вельми веселий.

Блуд устромив ногу в стремено й так і застиг. Озирнувшись на різьблений терем Местишиного хорому й пересвідчившись, що на теремі нікого нема, він проказав незвичним для себе похмурим голосом:

— Правда була твоя.

— Яка правда?

— Ти колись казав про… киян.

Местиша стріпнувся, потім пильніше глянув на свого братка. Блуда часом важко було зрозуміти — правду він каже чи бере на глуз; таким похмурим Местиша зроду не бачив Блуда.

— Чого ж досі мовчав?

— Не хотілося тривожити твого старого, — відповів Блуд. — Кияни послали своїх до Доброчина, мовляв, приступай до Києва з обох воріт, а ми вдаримо вярягів у спину.

Местиша мовчав. Кожне Блудове слово відлупцювало в його душі крицевим дзвоном, бо Местиша знав, що кияни рано чи пізно піддадуться деревлянинові. Це було відомо ще тоді, коли пішла перша чутка, що Доброчин вийшов з Новагорода й рушив Дніпром униз.

Блуд докинув у вогонь приску:

— Отож я й питав тебе про Чернегівський полк. Своїм полком не втримаємося. Доброчин тільки й ждав киян. Бо чого б він так довго стояв у Дорогожицькій пущі?