Новгородці чекали звістки. Від самого ранку вони напихалися до Дідинця, й здавалося навіть дивним, скільки люду може вмістити княжий двір. Найзапопадливіші купці й сьогодні не гайнували днини: кілька їх усіма правдами й неправдами спромоглися закотити до двору свої криті візки й вози, й купецькі челядники та робітники здіймали найбільший галас, приманюючи покупців.

Новгородці купували по якійсь там дещиці, аби швидше минав час, а самі паслись очима на теремі княжого хорому, де, проте, такоже було повно княжих мужів та їхніх жон, бо підлим людям дорога на терем була заказана.

Натовпом раз по раз прокочувались окремі уривчасті слова:

— Увели до одрини.

— Гріють воду в казані.

— Стогне.

— Лягла.

— Підвелася.

— Знову перейшло…

Напруження піднялось особливо по обіді, коли на відкритому для всіх очей теремі заворушилася боярська чадь. Лізннцею вгору й униз бігли тивуни й світличці, а двоє робітників понесли через терем казан гарячої води. Й тоді з терема злетіло:

— Баба йде!

Це вже було найповнішою прикметою, що породіллі ввірвався терпець.

Баба повагом увійшла в ворота, й натовп розступився перед нею широким рівчаком — не дай боже баба доторкнеться: тоді не обберешся біди! Цю бабу Мечимириху знав увесь город, вона бабувала вже стільки літ-переліт, що ще різала пуп найстарішому бояринові Угоняю, котрий був новгородським тисяцьким до цієї весни.

Мечимириха йшла людським рівчаком до теремної лізниці, а жінки старанно запльовували їй сліди: від уроків собі й майбутній дитині.

Баба неквапом і з перепочинками дійшла лізницею до гори, потрималася за різьблену підпору й ступила через сінешній поріг.

Тепер у всьому княжому дворі запала тиша, як буває перед теплим літнім дощем. Але так тривало недовго. Спочатку пролунали окремі стримані голоси, далі хтось пронизливо свиснув, над натовпом заляскотів збуджений сміх, і вся юрба полегшено зітхнула й заворушилася, як було й дотепер.

Минула добра година. Ніхто до пуття й не збагнув, коли сталася та головна подія, що вже котрий день утримувала новгородців у княжому дворі. Спершу всі почули розпачливе кудкудакання, над головами полетіло куряче пір’я й пух, але знову ніхто нічого не міг уторопати, бо холоп з розкудкудаканим кошиком несподівано зник, хтозна-яким робом поминувши стільки очей і шаснувши з терема в сінешні двері.

Натовп удруге затих, і тоді з сіней на терем вийшов новий новгородський тисяцький Путята Кислиця, а за ним князь Володимир та його вуй Доброчин. У руках Путяти був зеленогривий червоний півень. Тисяцький передав його юному князеві й одступив убік, а Володимир видобув меча й поклав півня на мережане поруччя терема.

Настала уроча мить. Володимир підніс меч і хотів одрубати півневі голову, але схибив, бо півень спритно ухилився. Над натовпом зашарудів стриманий сміх. Володимир махнув мечем ще двічі, але знову ні разу не попав, і натовп одгукнувся ще веселішим реготом. Тоді на допомогу небожеві прийшов Доброчин. Він дав півневі щигля по дзьобі, півень мовби сп’янів і затих. Володимир замахнувся, й гребеняста голова разом із зеленою гривою полетіла вниз.

Тепер уже новгородці все зрозуміли. Крики потрясли Дідинець, княжі мужі та ратники горлали з радості, а їхні жінки та жони — від неминучої біди.

— Добре вам знамення? — запитав з терема світлий князь, коли юрба в княжому дворі трохи вгамувалася. — Тоді хай нам спомагає Дажбог! Сьогодні маємо неділю? Понеділок — важкий день. Вирушаємо у вівторок.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Ішли трьома витягами. Варязька тисяча Сігурда пливла Ільмень-озером та Ловаттю на своїх дракарах і ладдях, гнучи весла супроти течії й вітру, який усі дні дмухав згори, неначе Стрибог зарікся спомагати Доброчинові. За варягами тяглася вервечка однодеревних і насадних човнів, їх було понад три десятки.

Берегом ішов недовгий комонний ряд — старша княжа дружина: ліпші й вячші бояри-мужі. За старшою дружиною тяглась молодша — отроки та боярські сини, людські юнаки й навіть челядники та холопи, яких посадовив на коней світлий князь Доброчин.

Охочі й ратні пішаки йшли луками та перелісками, то витягуючись у довгий ряд, щоб змогти ліс чи болото, то сунучи скопом і навмання — аби лиш не збитися з дороги.

Це тривало вже шостий день.

Ловать дедалі вгору вужчала, важкі дракари раз по раз човгали по піску днищем або й сідали на мілину, тоді вікінги кидали весла й починали підпихати, бредучи по коліна в досить швидкій воді.

Десь неподалік був Усвятський волок, через який витяга мала перебратись у Касплю та Дніпро. А там дорога на Київ була проста й відкрита.

До волока дійшли в обід. Волок виявився занедбаним, колись укочена дорога поросла чагарником. Доброчин зрубав мечем найтовщу лозину і простяг небожеві:

— Сім літ росте!

А саме cім літ минуло по смерті Святославовій. Це навернуло Володимира до інших думок. Два роки тому загинув середульший син Святослава. Володимир спробував пригадати його обличчя й не зміг. Тож-таки десять років, подумав він, це не один і навіть не чотири. Десять літ… Ольгові риси розпливалися, тепер Володимир навіть уже не розрізняв, де Ольгове лице, а де Ярополкове, вони мовби зливалися в одне.