Йому також минало восьмий, як мамі твоїй. Я був за них п’ятьма роками старший, але в Іскоростеці батько не навчив мене боротися мечем, а тепер мені кортіло мати хоч поганенького мечика. Та звідкіля!
Кажу про це холопові Борису, а той сміється та вигортає вилами гній. А по якомусь дні приносить мені меча дерев’яного. Потримав я в руках того меча, тоді розсердився й жбурнув під ясла, щоб ніхто й не побачив тої ганьби. Такий здоровило, як оце я, почав би виграшками бавитись!
Смішний чоловік був той Борис, хоч і мав уже літ під тридцять.
Десь перед колядою падав густий лапатий сніг, під ногами чавкало. Ми з Борисом виносили гній на бурт. У постолах у мене також чавкало. Холопська недоля, й край! Коли це дивлюся — княжич. Вибігає з хорому без Асмуса Ольговича й біжить просто сюди. Борис каже:
— А бий тебе сила божа й земна! Ховаймося до стайні, бо зараз почне штрикати отим меченям. Воно ж таки залізне й гостре, хай йому чорт. Ховаймося.
Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.
Борис одчинив двері, коли це дивлюсь — у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: «Віддай мені!» А він: — «Не можна — схопляться». Так і не віддав.
Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:
— Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.
Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.
А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П’яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:
— Хай вийдуть… — А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: — Повернись, а воно!..
Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:
— Ходи сюди.
І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.
— Це чий? — шепочу. — Звідки?
— Під скиртою знайшов. Якийсь п’яний гридень забувся. Це, — каже, — буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев’яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг — одпустить на святвечір додому.
Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.
І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч…
У літо 1374-е
від нашестя Дарія-царя,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 11-е,
а по укняжінні Кия над Почайною 380-е,
а по укняжінні Оскола в Києвому городі 13-е,
а від різдви грецького бога Христа 862-е.
Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.
Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий — морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.
Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: «Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами».
І сказав до них Вадим: «Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися — йдіть і ви на наш пир».
І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.
І сказав Хрьорек новгородцям: «Оце ваш князь! Більше не будете варязькими руками нищити варягів же. Відтепер і до скону віку даватимете варягам дань!»
І став Хрьорек володіти з Новагорода словінами, а над чуддю та вессю сів у Білігороді середульший, Сіневс, а молодший, Трувор, брав дань на кривичях з Ізборська. Й корилися старшому братові молодші брати.