— Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.
— Я вже розпитав, — одповів Григорій. — Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він — патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб — сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.
— Отже, коли що — питати з нього? — засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. — Приходь увечері й ти на пир.
По обіді зібралася Княжа дума — на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі:
— Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там…
Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.
— Чи не хоче він стати «архієпископом Русі»? — совався Претич. — Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!
Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:
— Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.
Претич підозріло глянув у його бік:
— Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!
Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.
— То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? — спитав світлий князь. — Нащо морочимо голову собі й цареві?
— Заради його сестри! — відрубав Претич. — А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.
— Забуваєш, Претич, — тихо мовив Доброчин, — що візантійський імператор — то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. — Й ще тихіше додав: — А тебе до хреста ніхто не примушує.
— А тебе? — підхопився Претич.
— Також і мене. — Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода — мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: «Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?..» Самі запитання. Особливо вжалило його оте «як же ми». Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: — Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..
Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття поразки й утраченої гідності.
Трохи надії вселив у всіх Ждан.
— Сидимо тута похнюпившись, — сказав він старцям, — а ще й гадки не маємо, з чим прийшов той сол. Самі здогади…
Це мовби вивело думних старців з глухого кута, й Доброчин удячно глянув на головного воєводу. Він не покладав на нього особливих надій, грецький бог не мав у Києві лютішого ворога, але Ждан Будимирович закликав спершу послухати сла, а такий перепочинок був конче необхідний.
Усі з полегшею зітхнули й розійшлись, удячні Жданові за відстрочку.
А коли ввечері зібралися за Володимировим довгим столом, раптом побачили Стана. Старійшина київських волохів сидів неподалік Доброчина й байдуже дивився на думних бояр. Навскоси від нього мостивсь Григорій, але він здавався цілком доречним на цілуванні грецького сла, присутність же «поганського священика» просто дивувала. Доброчин послав по старійшину волохів в останню мить.
Після першого цілування та вечері неждано з’ясувалося, що нудне сольське вшанування перетворилось у легкий жвавий пир, як і належало на м’ясниці, й ніхто нікого не хапав за язик.
Хтось мимохіть завів про бохмицьку, мусульманську віру, і йому відповів Грек Мудролюб:
— Це ще гірше від поганства! — Він аж зареготав. — Спочатку миють грішне тіло, а потім тією ж водою полощуть рот!
Над столом почулося бридливе гигикання, але Стан сказав:
— Кожному найкраща своя віра. Віра дідів. Не мислю, ніби бохмити аж такі нечисті й дурні, щоб з одного дзбана підмиватись і пити. Скотина дурна, але де ви бачили, щоб кінь чи корова їли свій кізяк?