Володимир глянув потайки на свого вуя. Нещодавно Ждан Будимирович казав, нібито Ліла-Софія породила в Ольжиному селі доньку, а він дав їй волю й подарував оте своє село. Це Доброчин міг собі дозволити, бо Ліла-Софія була єдина наложниця й він її любив. А в мене б і сіл не стачило, сам собі засміявся Володимир і почав пильніше дивитися на небесний Золотий Плуг.
Золотий Плуг майже помітно падав. Минулого різдва княгині ще відчували себе чужими в Києві й не ходили «на Плуг», але сьогодні жваво перемовлялись і показували його одна одній довгими рукавами, які провисали мало не до землі. Булгари ще сто й двадцять тому літ прийняли християнство, й ці вісімнадцятирічні княгиньки жодної уяви не мали про справжнє світове різдво, бо церква вважала його «поганським» святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 985-ма роками, а різдво світу людство відзначало багато тисячоріч.
Це Доброчин і намагався розтлумачити жінкам свого небожа.
— А коли Золотий Плуг упаде, — спитала царівна, — то ми почуємо грім?
— Не почуємо. — відповів Доброчин. — Це вельми далеко. Й це тільки такий, ну, небесний знак, чи що. Сварог ще перед тисячами років скинув той Плуг з неба. — Звичайно, то була казка для дорослих і дітей, певно, всього лише давня казка, але Доброчин відчував, що йому приємно в неї вірити, бо він знав її ще з малого й щоріздва, після тайної вечері з найтайнішими колядками, від яких його побивав мороз, він неодмінно йшов з батьком і матір’ю зустрічати Плуга: Дажбоже святище було далеченько за Красними іскоростенськими ворітьми. Доброчин хотів якось розповісти про все те юним християнкам, але в цю хвилину з-за Подільської брами виринула юрба: то були довгосподівані волохи-колядники. Кожен перебрався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками — славили світове різдво:
Ой як було знащада світу —
тоді не було неба й землі,
а но було синєє море…
Доброчин знав цю колядку до кінця, але її потаємних слів не мав права вимовляти жоден людин і жоден князь чи боярин, навіть великий київський князь: це право мали лише волохи-колядники. Вони ще звечора закололи на Подільському требищі різдвяну свиню, поволошили на її нутрощах і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.
Колядники підійшли й стали під Священним горбом: у трьох передніх були в руках смолоскипи, іскри з яких порскали на нетолочений сніг. Колядники стояли саме навпроти Дажбога і чекали знаку старійшого. Знак було подано, й над досвітнім Києвом понеслось:
Пане господарю!
На твоїм подвір’ї верба стояла
тонка, висока, листом широка…
Доброчин пошепки розтлумачив молодим жінкам:
— Верба — це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.
Колядники співали далі, піднявши смолоскипи догори:
На тій вербі трійця горіла,
три Іскри впало —
три морі стало…
— Так трійця ж і в нас є! — мовила царівна. — Бог-отець, бог-син і бог — дух святий.
— Це співають не про ту трійцю. — відповів Доброчин. — Це вони про Сонце, Місяць і Зорю.
Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю — богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина — ясноокого юнака:
Слава тобі. Леле, —
син божий народився!..
— Син божий Христос? — перепитала царівна.
Доброчин з гідністю відповів:
— Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос… Через це взавтра дні почнуть довшати.
Хтось підійшов ззаду й торкнув Доброчина за плече:
— Не сподівався тебе тут увидіти…
Це був старійшина київських волохів Стан.
— Чому це ти не сподівався? — неприємно вражений, запитав князь.
Той приглянувся до нього старечими очима, тоді повернув голову до Володимира та його жінок, але спитав світлого князя:
— Чим ліпший за Дажбога отой їхній Христос?
— Ніхто не каже, що ліпший! — відповів Доброчин.
— А ви чогось аж навколішки вклякаєте, та все ніяк не можете випросити хрестики в царя.
— Зроду не вклякав і ніколи не вклякну. — розсердився Доброчин. — Якщо й доведеться колись почіпляти хрести на гриви, то почепимо їх не як милостиню з царських рук, а як добуту в січі здобич. Як дань від царя!
Так рішуче Доброчин зроду ще не висловлювався, його розібрала злість на вісімдесятишестирічного волоха й відьмака, який замість зілля поклав у розверзту рану дрібку солі. Що тямить у княжих справах цей волох? Він не бачить далі від Священного пагорба, з гіркотою подумав світлий князь, тоді згадав отця Григорія й подумки вилаявся. Ні Стан, ні пресвітер не виділи на тридцять літ уперед, хоч Григорій і торочив йому колись про час розкидати й час громадити каміння… Він раптом запитав сам себе: а я виджу? Я такий самісінький сліпень, як і вони…