— Отже, вже знаєш…
Муромець кивнув, але було видно, що його бентежить не тільки це. Крім туги за померлим братом, в очах його було й ще щось таке, що скаламучувало священну тугу. Доброчин відчував: Муромець і сам бореться, але не може здолати в собі тих недоречних думок, які потьмарюють його журбу за братом. Молодість урешті взяла в ньому гору, й він сказав:
— Батько кажуть брати Я-анку…
— Це… Раткова жона?
Давній закон велів прийняти на себе жону й дітей померлого брата.
— Жона-а ж, — кивнув Муромець. — А той не велить брати братньої жони…
Доброчин скинувся:
— Хто?
— Отець Григорій. Каже, на тім світі горітимеш в аду-у. По-нашому значить пе-екло…
Доброчинові пригадалась подія шестирічної давнини. Це, здається, теж було чи не в листопаді, подумав він. Тоді Володимир узяв жону свого брата Ярополка. Так звелів стародавній закон, і нікому й на думку не спадало його знехтувати. Тепер Маріїн син Святополк дивився на Володимира вовченям, а Марія сичала гадюкою.
Доброчин сказав:
— Мусиш вибирати між батьком і отцем Григорієм…
— Вибирати? — стрепенувся молодий богатир. — А ти що ви-ибрав би?
— Дивися сам…
Доброчин віддав Муромцеві право самотуж розплутувати несподіваний клубочок, не сказавши «так» або «ні».
«Я вже роблю як хрестатий», — з невеселим усміхом подумав він, коли Муромець так і вийшов без відповіді, пригнічений горою нерозв’язних думок. Доброчин звелів гінцеві довідатися, хто прибув слом од грецького царя: клубок заплутувався дедалі дужче. Можна було б розрубати його й здобути відразу сто кінців, але Доброчин мусив терпляче розплутувати й далі. Мусив знайти єдино прийнятний кінець.
Сол виявився добре знайомий. Це був той самий архімандрит Грек Мудролюб, десь-то цар Василій пройнявся до нього повагою.
— З малим почтом нині прибув, пане базиліку архімандрите. — сказав світлий князь.
— Із товаром купця Дюка Стопанича. — відповів грек через тлумача. — А цей твій боярин має добру сторожу. В нас тепер на ліку кожен меч…
Доброчин подумки повторив це відверте визнання грека, й коли вітальний пир уже доходив кінця, він глузливо мовив:
— Цар знову прислав тебе набрати полк!
— Звідки знаєш?
— Та ходять усілякі чутки…
Грек Мудролюб насторожено поцікавився:
— Про що?
— Ну, про Ларису, — сказав князь. Він знав значно більше.
— Взяв Ларису комітопул Самуїл… — Грек Мудролюб не заспокоювався. Ларису булгари здобули ще навесні, й тепер він намагався з’ясувати, що ще знає цей підступний київський архонт.
— І який же полк просить цього разу Василій?
— Тисяч на шість або сім…
— Тута їден варяг уже набрав дві тисячі. — сказав Доброчин. — Ти про це відаєш?
— Сол відає тільки про те, що йому доручено…
— Хай буде так. А чим цар платитиме нашим воям?
— Сріблом. — відповів Грек Мудролюб.
— Живіт важить дорожче, ніж срібло царів, пане базиліку архімандрите. — зауважив Доброчин. — Срібло стирається вельми швидко. — Він дістав з-за череса старий арабський диргем. — І це кружалечко срібла було колись ногатою, а тепер на ньому не видко ні рук, ні ніг: стало просто куною… Коли чоловік оддає живіт, він має знати, за що його віддає. Перекажи це своєму цареві Василію.
— Коли ж він оддасть за Володимира свою сестру? — несподівано сердито вигукнув Претич, який сидів по той бік великого князя й досі мовчав. — Чи Василій думає, що коли вона царева сестра, то в неї сюська впоперек?
Це викликало загальний сміх, але Претич і не думав сміятися, й усі очі поволі обернулись до грецького сла. Грек насупився:
— Негоже говорити так про доньку й сестру царя…
За столом панувала моторошна тиша, Доброчин прокашлявся й запитав:
— Пане архімандрите, коли збираєшся їхати назад?
Архімандрит розчаровано глянув на всемогутнього «скіфського архонта»:
— Коли даси відповідь цареві й дозволиш ти.
— Тоді взавтра. — вирішив Доброчин. — Цар прислав великому князеві оцю золочену братину. Невелика, та вже яка є. А ми передамо цареві меч харалужний із золотим уруччям і в золотих піхвах.
У тому віддарюванні був свій прихований знак, Грек Мудролюб вирішив нагадати світлому князеві, що з таким малим почтом його може перестріти печенізька орда.
— Булгак-хан з нами не ратний. — заспокоїв сла князь. — Лише скажи печенігам, де був і куди йдеш, і цього досить: волосинка не впаде з твоєї голови. — Царський базилік був геть лисий, і це викликало глузливий смішок. — А якщо все-таки боїшся печеніга. — сказав Доброчин, — то дамо тобі в супровід королевича Олафа: в нього двотисячний Новгородський і Земгальський полк.
Архімандрит був приємно вражений:
— Спаси біг і за таке. Цар буде радий і цим двом тисячам.
Але Доброчин ще не все сказав — тепер він застережливо підняв руку.
— Цареві Василію ми шлемо золотий меч: він мусить захищати свій живіт од «комітопула» Самуїла. Бо цей «комітопул» перед трьома місяцями часу вщент розтрощив царя… — Доброчин чемно перехилився до архімандрита: — Здається, коло Траянових воріт? А де вони, ці кляті ворота?