Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.

Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.

Отець Григорій пізніше мені сказав:

— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.

— Коли? — кажу,

— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.

— А чого, — питаю, — вона сподівалася?

— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.

Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:

— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.

— Як це, — кажу, — «прилучені до лику святих»? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?

Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.

— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.

Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.

— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.

— Просить плати?

— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор’я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.

А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.

Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже ’затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:

— Мене, бабо, люди засміють!

Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.

Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.

А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:

— Нащо він тобі здався?

Треба — кажу. А Григорій каже:

— Мене самого тепер не пускають і на поріг.

І мало не плаче. Каже мені:

— Я знаю, чого ти хочеш.

Кажу — чого?

Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.

Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!

А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.

Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:

— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.

Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина… Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:

— Я скоро стану веліїм жупаном.

Каже: то й що?

Кажу: допоможи мені й мому батькові.

— Чим?

— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.

Він питає:

— Як же ти хочеш оддячити мені?

А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.

— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.

Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?

Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:

— Може виказати.

Претич усе чисто чув.

Кажу: хай виказує.

Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?