Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?

А кат їх відає… Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.

Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:

— Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.

Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.

Й сторожів за нами немає. Бо колись же за мною щоразу плуганилися Аідулфост і Каніцар, а це стара вперше пустила самого. Десь-то, думаю, правду каже Борис. І мені ставало то весело, то тривожно, дивлюся на холопа й кажу:

— Було б і для тебе взяти яку свитку. Чому не нагадав?

А він махає руками та відмагається: холопові, мовляв, дрантя до лиця.

Сміємося.

Отак просміялись три дні, а там дивимося — вже й Любеч. І тоді мене вдруге посів страх. Чого, думаю, стара якось не так дивилася на мене, як виряджала сюди? Чи не з батьком що приключилося?

Упускають нас до воріт, сторожа вже мене знала, а я ще ж у всьому десятницькому та при мечі, а ще ж без Каніцара та дідулфоста.

Покинули ми двоколку на сторожів, іду до порубу під хоромом, Борис несе за мною міх. А гридень коло хорому каже:

— Ти чого?

Кажу — до деревлянського велійного жупана Маломира. Я, кажу, його син.

— Ніякого жупана, — каже, — тут немає.

Я так і похолов. Не дурно ж, думаю собі, стара дивилась на мене по-лисячому. А гридень натішився з моїх страхів і рече:

— Деревлянський тать сидить у засіці.

Біжимо з Борисом назад до воріт. Кажу до сторожа: так і так, мовляв, десь тутки в засіках сидить мій батько, деревлянський жупан.

А цей також регоче. Він же мене добре знав, міг би ще тоді сказати, як ми з Борисом уїхали до воріт, а, бач, змовчав, паскудник. Ну, думаю, пожди, пожди, невже ж моє слово до Дажбога не дійде? Тоді я вже вам геть за все…

Аж тут посадник. Каже сторожеві: пропусти. Лише заглянув до міха й витрусив усеньке: чи нема ножа.

Засіка була в самій брамі. Піднімаюся за сторожем і не вірю своїм очам: засіка — це вже не той пліснявий поруб під хоромом, тут навіть віконце є. Малесеньке та вузеньке, а віконце. Під ним твій дідо сидить.

Я аж тут його добре роздивився, бо в порубі під хоромом була ніч, а при свічці хіба все побачиш!

Який він був страшний… За всі ж ці роки жодного разу не митий, шкіра на ньому таким лепом обросла, що й не видно нічого: суцільний чорний корж, тільки клаптями шолудиться. Ну, а вже чуприна та борода — оттакенна сіра куделя. Мені просто дух перейняло, стою й глипаю, а батько дивиться і рече:

— Тута вже як на волі. Онде й небо виджу з вікна, й сухо, я тут наче народився на світ…

Мене аж у млість кинуло. Не втримався я й кажу:

— Коли ви тепер такі щасливі, то смійтеся чи ще щось таке чиніть!

Тоді він притих і каже:

— Крізь зціплені зуби не висолопиш язика…

Ніяково стало мені за мою невитримку, збагнув я тоді, що батько не хотів мене засмучувати, через те й хвалився своїм «новим життям».

Розповів я йому про себе та про твою мамку, а він довго не озивався, тоді каже мені такі слова:

— Стережися не тієї зміюки, що сичить, а тієї, що мовчить.

Я запам’ятав це батькове слово.

До Києва ми з Борисом їхали в товарі якогось хазарського купця — з товаришами безпечніше й наче веселіше. А в Києві новина, сольство од папи римського та Оттона, він тоді ще був не імператором, а королем. Я б, може, й не вельми зважив: ну, сли — то й хай собі жиють, яке холопові до них діло, в холопа своїх клопотів хоч гатку гати. Але мене насторожив отець Григорій.

То, бувало, повагом отак походжає княжим двором, або заглядає в кожну чиньбу чи службу, або сидить на теремі коло князів, або щось по-якомусь туркоче до старої чи разом з нею йде до божниці на Лисій горі. А це дивлюся й не впізнаю отця Григорія. Ховається від усіх, а сидить уже не в Ольжиному хоромі, як сидів, а по чужих клітях.

Одного дня прибився до мене: нахмарений такий, питаю, що там у хоромі. Він зуперша мовчав, а тоді каже:

— Там тепер Оттонові сли.

— Ото, — кажу, — диво!

А він знову за своє:

— Там і папський єпископ. — Я й це знав, а отець пресвітер заходився пояснювати: — Єпископ Адальберт хоче охрестити стару. — Він уперше назвав Ольгу «старою».

Я сміюся, кажу:

— Вона ж наче хрестата?

— Адальберт хоче перевести її в римський обряд.

Я ще тоді не мав і гадки, що то за такий «римський обряд», кажу, ви ж усі вірите в Христоса, а він:

— Це правда, що в Христа, але вони вірять неправильно.

Кажу: а як?

Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:

— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.