Доброчин глянув на Григорія з недовірою, хоча тут не могло бути двох думок.

— А що діяти! — трохи згодом уже примирливіше сказав він. Останнім часом він утратив оте чуття впевненості, яке досі не полишало його. — Богам то не дивно. А нам…

Отець Григорій з повагою глянув на світлого князя, якого знав ще хлопчиком біля Подільських та Княжих воріт. Від настовбурченого хлопчика не лишилось і сліду, але пресвітер Григорій відчував, що час і для нього не минув зовсім безслідно.

Щось подібне думав і Доброчин.

Раніше, за часів його невільницьких літ, отець Григорій поділяв людей на язичників та християн. Але вже кільканадцять років розрізняв народи й за найменнями. Християнську Булгарію захопив християнський грецький цар — це нині було найголовніше для Григорія. Тепер він уже не казав: «Усі християни суть діти господа бога», бо деякі християни виявились лихішими за бісопоклонців і бісових дітей. Коли Доброчин якось нагадав йому цю істину, отець Григорій глянув на нього стражденними очима й зробив сам для себе несподіване відкриття:

— Носити за пазухою хрест — цього ще замало.

Але він і далі не переставав підбивати Доброчина, щоб охрестився чи охрестив Русь. Якщо розмова й починалася з чогось іншого, то врешті обов’язково зводилась на це, й ці змагання чимось вабили Доброчина. Інколи його охоплювало відчуття, ніби ковзає на лезі: в дитинстві часто снився такий моторошний сон, і він прокидався мокрий від холодного поту й разом з тим щасливий, що то було тільки вві сні.

Він висловив зовсім іншу думку:

— Ми уявляємо богів схожими на нас.

Для отця Григорія то було блюзнірство, з яким він не міг погодитись, та й не хотів.

— Плутаєш, світлий княже, — сказав він. — Бог сотворив нас за своєю подобою, а не ми його.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Доброчин. — Але ми так чи так мусимо мати в собі бодай трохи божого.

— Ти про що? — спитав отець пресвітер.

— Про божу змогу заглядати наперед.

Доброчина мучило одне й те саме. Він вимагав доказів або спростувань, але отець Григорій усе розумів по-своєму.

— Людина хоче бути схожою досущ на всіх. Печеніжин воліє сидіти серед печенігів, а грек серед греків.

Пресвітер казав про нехрещених і про християн, але Доброчинові здалося, що той так само міг би мати на оці й себе.

— За стільки років ти так і не звикся з нами, — сказав Доброчин. — А багатьом же повішав на шию хрест: мала б то бути твоя братія.

— Я не про себе речу, — невпевнено заперечив отець Григорій.

Це не переконало жодного з них. Перед тринадцятьма роками отець Григорій охолов до Києва: Святослав підкорив Булгарію й полонив булгарського царя Петра, а потім кинув їх у ще гірше пекло: в криваві узи візантійського царя. Цього Григорій не міг подарувати Святославові, а свою образу переносив і на теперішніх князів, хоча й надалі лишався Христовим воїном. Він сказав:

— Бог усе передвидів. І твої богохульні думки, світлий княже. Хочеш глянути божим оком наперед.

Григорій суворо блимнув на поганського князя, в душу якого вселився біс, але не знайшов у собі сили затаврувати нечистого. Він знав цього чоловіка з юнацьких літ, тому несподівано для самого себе мовив:

— В Еклезіасті сказано так: «Час розкидати каміння — й час каміння громадити».

Доброчин спантеличено мовчав, уражений тими словами. Йому перехопило подих і затуманило зір. Він зробив зусилля виплутатися з липучої павутини. Отець Григорій помітив це й повагом проказав:

— Час розкидати каміння вже позаду. Ти не лишив каменя на камені від ворогів своєї землі. Тепер мусиш громадити каміння в купу.

Доброчин сказав:

— Іди вже додому. Маю й інші клопоти, крім цих. Клопотів справді було задосить, однак після відходу Григорія він ще довго не міг позбутися тих думок. Час розкидати каміння й час каміння громадити. Доброчин мав таке відчуття, що колись та десь уже чув цю притчу, а не міг пригадати, де й коли. Певно, існував також і час для розуміння та нерозуміння.

Він думав над цим до кінця дня, а вже поночі знову звелів покликати отця Григорія, щоб витлумачив йому ті слова, які його сьогодні так уразили. Пресвітер занепокоєно сказав:

— Негоже тлумачити на свій ум речене богом. Але є в писанні притча про виноград, світлий княже. — Й він почав згадувати напам’ять рядки святого письма: — «Чим кращий виноградний кущ од іншого дерева, а його лозина від галузок лісових? Чи можна взяти шмат виноградної лозини, щоб зробити з неї якусь корисну річ? Чи можна витесати з неї бодай кілочок для одежі? Ось кинули лозинку у вогонь… Кінці зайнялись і вже згоріли, середина також займається й горить — на що більше придатна лозина? Придатною й корисною вона була лише в землі…».

Очі в старого пресвітера горіли. Доброчин затамував дух і принишк. Старий булгарин здавався божевільним.

Але це враження тривало мить або дві. Закінчивши боже слово, Григорій свідомим голосом розтлумачив його:

— Кожна річ і коможде твореніє корисні суть на своєму місці.