Так ось цей Лют раз по раз вимагав у свого батька, щоб той усім нам повкорочував життя: мені, моїй сестрі й моєму батькові. Кричав:

— Не можу сидіти з цими свиньми в одному городі! Від них коритом смердить! Скажу тітці Хельзі, а ні — сам потреблю!

Мене й не стерігся, хоч добре знав, що я вмію по-варязьки. А я ходив та вдавав глухого.

Тоді ж отець Григорій розповів мені, чого ради Лют отак лютує. Колись дань на деревлянах збирав Свенельд. Це ще пішло від часів його батька Ольга, але й за Ігоря було теж так. А коли нас в Іскоростені вже не стало, Ольга забрала в брата деревлянську дань — змінила її уроками^[20].

За це й лютував Лют. Казав тітці, щоб знову повернула на старе: як було за Ольга та Ігоря.

Твоя ж прабаба якось держала їх у руках. Як це їй удавалося — не доберу. Може, та причина, що вона була старшою в сім’ї, а може, знала приворотне слово. Та й Ольг, казали, любив Ольгу найбільше за всіх своїх дітей.

В літо 1397-е

від нашестя Дарія, а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 18-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 403-є,
а по вбивстві великого князя Оскола Юровича в Києві варягом Ольгом 3-є,
а від народження грецького бога Христа 885-е.

Збирав дань Ольг по многій землі, лише деревлян не подужав, а такоже Улицької та Тиверської земель. А ще були окремі радимичі.

Сказав Ольг до своїх варягів: «Не можемо примучити в дань деревлян, то чи терпітимемо, щоби жив у нас під носом такий нижчий народ, яко оті радимичі?»

Сиділи радимичі межи Сожем та Дніпром, і не було в них города кріпкого, щоб зачинитись там, і ратився з ними Ольг у чистому полі, й зміг радимицьких князів.

Сказав Ольг до варягів: «Оце вже й радимичі дають нам дань».

І сказали до нього варяги: «Тепер веди нас на полудень їхньої річки Дніпра, примучимо ще й тиверців та уличів».

І вдруге сказав до них Ольг: «Як я поведу вас на уличів і тиверців, у минуле-бо літо ви втекли від них. Намислив я вчинити по-своєму. Сидять угри Алмоша на Дінці, а печеніги за Доном. Покличу на підмогу собі тих чи тих».

Угри ж і печеніги межисобно ратилися. Й послав Ольг до феєделема Алмоша й сказав: «Дай воїв. Яrщо ж не даси, зговорюся супроти тебе з печенігом і вдарю тебе з-од Дніпра, печеніжин же з-од Дону».

Не мав що діяти Алмош і дав йому. Й пішли угри на Пересічин з Дінця, Ольг же пішов з Родні та Переяславля, повівши по собі сіверян. І зачинились уличі й тиверці в Пересічині й ратились кріпко. Й ні ті, ні ті не могли, але зачали угри толочити тиверські й улицькі ниви хлібні, й сказали уличі й тиверці до Ольга так: «Проси що хочеш. Можемо вистояти супроти вас, але толочать угри наші ниви. Помремо з голоду до зими».

І взяв Ольг по дві ногатих з диму, й пішли угри в Либедію на Донець, а варяги до Києва.

І сказали улицькі й тиверські князі, так говорячи до свого народу: «Оце вже ми тутки пропадем! Пожнімо своє жито й пшеницю, а за Богом та Дністром гуляє ііічия земля — перейдім на нові землі!» Й сказав народ: «Тут нам не жити».

І вижали хлібні поля, а город Пересічин спалили й перейшли на Бог-ріку.

В те ж літо. Помер Методій у Моравській землі, брат Кирила Мудрого, що переложив по-моравському святе християнське письмо. Й зраділи з його смерті франки та люди папи римського, й прогнали людей Методія й Кирила, яко людей грецького царя, й почали навертати християн моравських до папи, а князів до франкського короля.

В те ж літо. Місяця липня в Перунь-день. Народилась дочка варязькому татеві Ольгу, й вельми зрадів Ольг, бо ж родились йому досі мертві діти, як і од першої жони — Рюрикової сестри Гільди. І приніс многу жертву богам варязьким Ольг, і назвав ім’я дочці Хельга, що по-нашому Свята.

Року 983-го
МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Заратилися радимичі. Це викликало подив і навіть сміх. Коли сказали Доброчинові, світлий князь аж перепитав, скосувавши на головного воєводу:

— Хто-о?

Радимичі були найближчі родаки вятичів, але якщо ті посідали великі обшири по той і по той бік Оки — аж до Москви-ріки та муромського драговища, то радимичі сиділи вузенькою смужечкою в злучині Сожу та Дніпра, сиділи тихенько й сумирненько ще від часів Ольга.

Про цю коромолу можна було здогадатися ще торік, коли радимичі з першим снігом не прислали повозу — з давніх часів уставлений оброчний урок. У листопаді-грудні справи закрутили світлого князя, й він про це забув, а тепер з подиву шкріб потилицю: ну й новина!

Це виходило за всі рамця.

Торік Доброчин погарячкував: зопалу гримнув на Претича, що той не спромігся здогнати Местишу та його волоцюг, нахвалявся сам їх упіймати. Потім пошкодував про ці свої сердиті слова: не так просто зловити вітра в полі; хоча слово теж виявилось не горобцем.

Доброчин вирішив сукупити до літа дружину, а також нарубати многу рать, щоб самому повести їх на полудень. Нарешті треба було вибити з-під Местиші Варяжка те сідло, за яке він Уже котрий рік тримався руками й ногами: печенізьку орду.