— Хвала тобі, боже, що я-м увірував у тебе… Хвала, що ти є на небі!.. Хвала тобі, що-с пустив мене в свій город, священний Константинополь…

Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумів слова палкої молитви дикого скіфа. Він проказав:

— Усе те міг би-с бачити щодня, архонте…

— Як? У нашій землі, келіоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душі й боїмося перехреститися на людях — засміють…

— Дикість, архонте, велія дикість…

Вони пішли далі, й у якійсь іншій світлиці, де були виставлені різні золоті чаші та келихи, здоблені й смарагдом, і кривавцем, і всяким іншим камінням, євнух знову сказав:

— Таке багатство міг би-с мати й ти, архонте…

— Як? — повторив те саме Годой і сумно глянув у жовтавий жіночий вид євнуха. Той неспокійно відвів погляд і проказав:

— Для сього досить стати ромеєм…

— Що?

— Чув єси, архонте, — мовив євнух і вже не відвів погляду, витримав до кінця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечері, Годой холодно й стримано нагадав:

— Як не личить слузі чужого мені господаря казати такі слова, так не личить і мені слухати їх.

Євнух почав з усіх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нічого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не між поганцями-язичниками, й що господь бог тільки вітає такі кроки… Ввечері Годой довго думав, розповісти про все Орестові чи ні. Але паннонський жупан смачно спав після ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринів з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромів та божих соборів. І, як він і передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В одній невеликій церкві, зовсім порожній і напівтемній, Годечан нарешті спитав:

— А що для того треба, щоб стати… ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повільно підніс угору ліву руку. На пухкому мізинці в нього сяяв чималий золотий перстень із тьмяним— смарагдовим камінцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тільки мечем і в одвертому герці.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й від нього запахло нудними парфумами:

— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно діє тихо. Місяць і два… За сей час устигнеш далеко від’їхати… Аж до богоспасенного царя-городу… Я дам тобі сто літрів золота.

— Ні! — відрубав Годой і пішов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домі.

Та від євнуха було вже не так просто відчепитися. Він усю дорогу торочив Годоєві те саме, нарешті сказав:

— Добре, коли не маєш хоті сам… Ми прислемо іншого. Згоден єси?

— Кого? — сіпнувся луганський князь.

— Нашу людину. — Тоді подумав мить і додав: — Ти її знаєш. Вікілла, гунський тлумач наш.

Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тісних критих ношах, які плавко гойдалися в руках чотирьох маврів. Євнух уже пошкодував, що відкрився дикому скіфові, та до вух йому долинуло зовсім несподіване:

— Зараз… ні.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пізніше?

— Коли ж? — спитав він спраглими вустами.

— Не раніш, як я сповню свою службу сла.

— Добре, архонте, добре, — прошепотів євнух і радо засовався на подушках сидіння.

Решту днів Годой уникав зустрічатися з ним, та й він не пнувся йому в вічі. Коли ж імператор Теодосій Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сіни й зашептав:

— Осе є завдаток. Сто літрів золота. Як зробиться… — він передихнув, немов даючи Годоєві все втямити. — Як зробиться… тоді й ще двісті літрів.

Безвусий показував у куток, де спроти світла кіптявого лампіона можна було розгледіти чималий шкіряний міх.

— Сього не візьму, — твердо сказав Годой.

— Пощо?!

— Не візьму. Не люблю так. Нехай… як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче відрубав:

— Нехай, як зробиться.

Уранці сли вирушили назад. Разом із ними їхали й греки: сол Максимін, між вельми достойний і знаний у царі-городі, консульського сану, його ритор, письмовець Пріск — молодий, безбородий ще хлопець із жвавими очима; тлумач Вікілла-Викула і троє челядників, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вів од Константинополя на полунічний захід до Залізних воріт при Дунаї. Пріск раз по раз розпитував Ореста про гнів, і про їхні звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так відповідав йому через тлумача Викупу. Годой у ті розмови не встрявав. Одне, що Пріск не знав по-руському, а він по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв із погреченим русином. У голові робилося таке, що сам не відав, як дати раду й собі, й своїм думкам. Він не тямив, як тепер подивиться Гатилові в вічі й що йому скаже. Й головне — що відповість Великий князь. А се мало першорядне значення в їхній двадцятип’ятилітній суперечці. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собі не знати для чого… «Се не вбиває зразу. Воно діє тихо… Місяць і два… За сей час устигнеш…»