Великий князь київський ліг на ведмедні, простеленому далі від уходу. Й тільки задрімав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очі. Над ним схилився Вишата.

— Що таке? — поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхід, а його стрижене під макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйві червоної полотки мідяним. — Що є?

— Он! — махнув рукою Вишата.

Великий князь підвівся й вийшов. Знизу берегом ішла барвиста купка людей. Гатило відразу впізнав у них греків, бо ж борід, а ще таких довгих, ніхто з-поміж русинів не носив. Оддалік за греками йшло з десяток можів, і хоч облич їхніх і не можна було розрізнити, та Гатило знав, що се послані зучора вої.

Великокняжа полотка стояла на високому пагорбі, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся передніший, досить дивна гладка людина. Богдан упіймав себе на тому, що дивиться тільки на гладкого, — й повернувся до намету.

— Речи їм, нехай ідуть борзій, — кинув князь Вишаті.

— Вхекаються, — засміявся старий конюший, проте кілька разів махнув до греків рукою.

— Хай ухекаються, — скривився Великий князь. — Ми смо більше ся вхекали, з дому йдучи.

Він сидів на ліжкові й дивився, як Вишата квапить послів, і думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм він. Спершу спробував обдумати свої слова, тоді махнув рукою й востаннє позіхнув. Як скажеться, так і буде, й нехай ліпше греки виважують свої слова — що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всі, либонь, добре затямили, не тільки греки.

Нарешті посли дотяглися на верх пагорба й несміливо поставали біля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, і вони всі дружно вклонилися йому. Великий князь київський усміхнувся й стримано відповів на привітання. Послів було п’ятеро. Четверо з них носили довгі цупкі срібноткані хламиди, мали довгі чорні бороди й вуса, лиш п’ятий, якого ще здаля вирізнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, і не мав ні бороди, ні вус. Його баб’яче обличчя застигло в єлейній усмішці, чорні ж оченята в складках і зморшках бігали на всі боки.

— Імператор ромеїв, милістю святої трійці богопомазаний господар наш Теодосій Другий вітає свого брата царя гунів Аттілу й сле йому зичення довгих літ та скромні дари зі своєї скітниці.

Вперед виступив трохи світліший грек і заходився перекладати слова євнуха.

— Як речешся? — спитав його Великий князь.

— Вікілла, господарю, — проказав тихшим голосом тлумач.

— Зодкуду знаєш по-русинському?

— Русин єсмь родом, господарю.

— Русин, — проказав Гатило й махнув рукою, аби відійшов убік. Тлумач слухняно виконав наказ, але очі його дуже не сподобалися князеві. Його раптом пойняло роздратування, й він кинув євнухові:

— Що ще рік твій господар?

Сказав се ромейською мовою, й усі здивовано заблимали на нього.

— Ще рік мій боголюбний господар перепитати міжнього скіфського царя, що він хоче від ромеїв.

— Прийшов єсмь довідатися, пощо твій богопомазаний господар не платить мені дань.

Гатилові пройшла злість, і він навіть не знав чому. Чи сама по собі, чи від того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скіфом. Він уже не раз і не двічі дивувався, як то греки, такі писемні й солодкомовні, не знають часом найпростіших речей.

— Прийшов еси довідатися? — хитро прискалив замережані вічі євнух. — І забрав єси всю Паннонію, й Сірмію, й Фракію…

Богдан Гатило знову підвищив голос:

— Імператор не платить мені вже четверте літо!

— Богоподібний імператор рече: піди всп’ять у свою Скіфію, й він виконає всі свої обіцянки.

— Се вже-м чув скільки разів. А ти хто єси?

— Богорівного імператора келіот єсмь, господарю.

— То слухай, келіоте, що ректи-йму тобі, та перекажи своєму господареві: нехай відборгує всю дань за чотири літа й за літо наперед, нехай поверне всіх ускоків, що втекли з царства мого, бо то невірні роби мої, нехай відає, що відтепер торжества будуть не в Марці на Дунаї, а в Нішаві, яку ви нарікаєте Нісса…

— Як?.. — не втримався євнух.

— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний імператор, що сі землі належали йому: від Паннонії до моря Руського на п’ять день їзди по правому березі Дунаю, по-вашому, Істру, землі належати-ймуть Великому князеві київському, якого ви нарікаєте гунським царем Аттілою.

— Господарю! — писклявим голосом заволав євнух. — Богоподібний імператор зітне мені голову… То землі ромейські: й Паннонія, й Сірмія, й Фракія…

Гатило застережно підніс руку, й гладкий євнух так і лишився з роззявленим ротом.

— А ще речи свому богопомазаному імператорові, нехай відтепер сле послів до мене не простих євнухів і не воїв-латників, а можів славних і в великій шані при дворі сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послів спиною. Вишата широко всміхався. Коло намету стояло душ із десять великих і малих боляр, і Гатило теж усміхнувся своєму старому конюшому:

— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг: