Жіноче голосіння розчулювало й можів, і вони теж плакали, не криючись, і так тривало від княжого ґанку за ворота двірця, за ворота городу й аж до того місця, де вже стояла міцна біла хата о трьох стінах, крита житніми кулями. Жито — се є життя, мертвому ірій, а живим треба думати про своє, бо життя ніколи не починається й ніколи не кінчається, й люди все те знають. Навколо хатини зібралися всі старці, що прийшли до городу стольного з усіх україн, усі городяни й багато смердів із городищ і сіл. Пагір аж рябів од узороччя й дорогих оздоб на можах і жонах, бо смерть — то теж частина життя, й людина мусить стрічати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважніла б од сього й провалилася б у прірву.

Тут-таки біля хати тризна закінчилась і почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зі своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в ірію не їдять, а якщо й їдять, то ще не відомо й що. Тож небіжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирію.

Столів не ставили, прослали тільки довгі сувої вибіленого сонцем полотна. Княжі челядники слідом за поминальниками везли хури всякого наїду й напою: каді стоялого меду, пива, смажених баранів та волів, хуру дерев’яного й череп’яного посуду, хуру хліба та коржів, а ще меду бджолиного, різних юшок, та пирогів, та млинців, та вареників із м’ясом, із сиром і з медовою затіркою.

Насамперед кожної страви потроху підносили мерцеві й ставили, де було місце, в маленьких мисочках і горнятах, тоді заходилися сипати й поминальникам.

— Се ж поведімо по тризні страву, — сказав, коли всі помовкли, старий старець Пошогод і додав: — Князь наш Великий любив меду випити.

Люди поналивали, хто в віщо, й випили, тоді взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидів, обернений обличчям до всіх, і не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очі його мов тягло до небіжчика, й кожного разу важке зітхання роздимало Богданові груди. Він сьогодні, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лишається після Рогволода? Чи й справді ж є на світі отой рай, чи вирій, чи ірій, котрого в кожній україні звуть по-різному, чи то тільки втішанка, яку собі вигадала людина? Справді-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кінчається. Була собі людина — й не стало. То вже саме тіло, воно зогниє й зникне. Але ж оте, що живе в тілові, теплий дух, зір, глибина очей? А те, що в людині любить, і сердиться, й плаче?

Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землі єси — в землю й підеш, і тільки душа нетлінна… Може, й правда все оте, й він лише від ненависті до греків не хоче його визнавати?

Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинів поганці. Чому поганці? Хіба юдейські кумири кращі? Чим? Тим, що зліші? Недоведи схибити — не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловік, а вони зробили з нього соляний стовп. Із свого ж таки юдея!

Богдан знову глянув на двоюрідного діда, якого ніколи не любив і мав за що не любити, й відчув, як усе те здається тепер нікчемним і дріб’язковим. Йому стало цікаво, чи відчуває що-небудь зараз і Рогволод. Богдан аж зіп’явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидів і мовчав, і жодна рисочка його виду не мінилася, мовби й йому стало до всього байдужісінько, бо нарешті зрозумів, що все, як кажуть греки, суєта суєт. Невже-таки правда на їхньому боці?

— Жаль за дідом розбирає? — нахилився до нього Борислав, і князь не міг зрозуміти, чи він і досі кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо відповів, наче виправдовувався:

— Та ні… Подумав єсмь тільки, чи… не правійші за нас… греки.

— Я ж виджу… — буркнув Борислав, теж, власне, нічого не повівши. Богдан усміхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усміхається.

— Не нашого то розуму діло, — обізвався по часі Борислав. — Як усі, так і ми робім, бо ж инак тільки голова тріщати-йме.

В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов і линув собі меду зі дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв’язував язики, голоси дужчали й спліталися в суцільне переплетиво, поминальники вже гомоніли не тільки сусіда з сусідою, а й через одного, тоді навкіс, а далі знявся справжній торг, і згодом хтось, не дуже сміливо, закинув, що небіжчик любив і випити, й попоїсти, й поспівати, а далі затяг упівголоса пісню. Та коли подав півголоса, мусиш показувати й увесь, і пісня заполонила потроху всенький горб.

— Так і в нас тризну чинять!, — звеселілими очима повідомив один з деревлян. — Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

— Нє, так тризну правимо тільки ми, сіври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всміхнувся. В його вухах бринів різномовний гамір, і йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домігся єдності всіх україн своєї землі. Тирзна, тризна й терзання… Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупі.