Того ж літа зусобив Ецій супротиву словінам вендським в Іспанії візіготів Теодоріка, й пішов Теодорік, і став перед горами Піренейськими, й убоявся йти далі, хоч Ецій та імператор Валентиніан обіцяли йому землю Іспанську за те.

В ЛІТО 438-е

Місяця травного

Богдан Гатило вертався з далекої раті. Візіготський конунг Теодорік, понехтувавши давнім замир’ям, підбурюваний західнім римським імператором Валентиніаном III Флавієм та його полководцями Ецієм і Літорієм, наслав кількох маркграфів на землі пруссів, литовців та жмудинів, які здавна визнавали зверхність руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонників нагнав страху маркграфам і тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунічного моря триста можів руських, і сіврських, і деревлян, і косаків з Лугу, й вертався з добрим полоном, і з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землі Червенській його зустрів гонець. Великий князь витичівський Рогволод переказав довго жити…

— Сидів у полотці, тоді впав та й по ньому…

Так пояснив гонець, що прибув із вісткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дідо, людина мовби прощається зі своєю юністю, й усі турботи й усі біди перелягають із дідових пліч на твої, й у тому немає нічого радісного й утішного.

— Віншую тебе Великим князем, Гатиле, — мовив Борислав, але Богдан лише зітхнув і наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вісімдесят, а то й усі сто гонь дороги.

Те почуття жалю й непевності володіли Богданом увесь лишок дня й увесь вечір, і навіть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч він уранці й не міг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далі на всхід, у бік городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про інше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серці майже нічого. Він тільки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радів.

— Як помислити, Гатиле, то що ліпого видів єси від Рогволода? Нічого. Самі страхи та примучі.

Борислав мостився на своєму гнідому якось боком — щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й він мусив радіти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмішка.

— Що вречеш, княже, — спитав велій болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, — що вречеш, коли візьму собі ту біляву готку з першого воза?

— Бери, — байдуже відповів Гатило. Тоді повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: — Пощо тобі готка?

— До теремця. Жоною.

— Жону ж маєш.

— Візьму ще їдну. Хіба-м. гірший за инчих боляр? Усі мають по дві, й по три, й по чотири.

— Греки сміяти-ймуться, — кинув Богдан Гатило.

— Хай на своїх греків Годой озирається. Не єсмь віри грецької, ні юдейської.

Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший відчув на собі його погляд і ясно всміхнувся. Після одруження з Годоєвою сестрою між ним і луганським кошовим князем зав’язалася приязнь, але Вишата не поступався християнинові своїми вітчими кумирами, хоч Богдан і був майже певен, що Годой не раз і не двічі підбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагідно всміхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намір. А всі ж у Києвому городі відали, як любить Вишата свою Радмилу.

— Бери, коли хіть маєш, — подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад — чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвості, так наказав Гатило, відставати ж Борислав не наважувавсь. Він знав, як живе князь зі своєю Русаною, йому було шкода Гатила — ще ж молодий між, усього тридцять восьме літо ряст топче, й несміливо, ховаючись у машкару можеської відвертості, що породилася довгими літами й давньою дружбою, закинув:

— А ти, княже?

— Що?

— Коли не жону, то… наліжницю… Не євнух же єси. Спом’яни, як ми в греках!

— То в греках, — відповів Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хіть сперечатися. — Нехай тоді, як і Вишата вдруге позлюбиться.

Несподіваний жарт розігнав неприємність напруги, й усі троє засміялися.

— Нехай, як рак свисне! — підсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завів не ради білявої готки, а навздогад Богданові. В Борислава й своїх роб і робів було досить, і не мав потреби й питати, коли б вирішив позлюбитися з другою жоною.

На віче ніхто з-поміж ратників не сподівавсь, і найменше за всіх Богдан, але в Києвому городі, куди він завів полк перепочити, його повідомили, що в стольному Витичеві зібралося повно старців і можів з усіх країн і чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому річ? Пощо знову віче? Адже ще чотири літа. тому старці примучили Рогволода нарікти київського князя «в себе місто», й він сам, і нині покійний дідо їли в усіх на виду землю?

Наступного вечора Богдан Гатило був зі своїм полком у стольному Витичеві, й старці заспокоїли його. Старійший, Пошогод, підніс йому хліб-сіль на рушнику й сказав: