Учитаймось лиш пильніше в рядки Геродотової «Історії», й ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співмірності продуктивних сил і виробничих взаємин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство околотів, бо ж сам Геродот каже — й ніхто не силував його казати саме таке:

«Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». А це може означати лише одне: хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, і класове.

І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а «дикими данайцями», які тільки й уміли, що служити пращниками війську фараонів найдавніших династій.

Рівень культури та соціального розвитку Античної Русі підтверджують і археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II — III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високорозвиненою промисловістю ремісників існувала широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятки багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.

Звідси, очевидно, слід зробити й логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось селищ або горрдищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам пізньорабовласницького чи ранньофеодального суспільства.

Таким містом був принаймні в І — III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіє Птолемея, а може, й той Київ, що був центром Геродотової Басілеї, або Геррів. Тепер уже ніхто не зважується «народжувати» Київ у VIII — IX, навіть X сторіччях, як ще було донедавна. Тепер Києву ласкаво дозволено виникнути в V сторіччі. Але це — також несправедливість. Чому для визначення статусу міста ми мусимо неодмінно втискатись у схоластичні рамки? Невже місто стає містом тільки тоді, коли в центрі його виникає фортеця, а навколо — незахищений ремісничий посад? А якщо все було разом, і фортеця, й посад, як, скажімо, в найдавніших містах планети — в Шумері, та й пізніше — аж до ранньої Візантії? В деяких таких містах населення було переважно хліборобським, але ж ми називаємо їх містами! А який же статус дати тоді поселенням часів Трипільської культури, поселенням, у яких зводилися кількаповерхові будинки й жило до 25000 мешканців? Ці осередки не були захищені фортечними мурами — і все-таки то були міста. Кожен час у кожному регіоні диктував свої правила. Якщо країні не загрожувало вторгнення, то для чого зводити мури?

Та чи й могло бути таке місто на території нинішнього Києва або ж бодай неподалік від нього?

В тім-то й справа, що було. Коли, звичайно, не підходити до нього зі схоластичним аршином і не вимагати від античного міста того, чого належить вимагати хіба що від поселень середнього, ба навіть пізнього Середньовіччя. Чи була Скіфія в часи свого найбільшого розквіту класовим суспільством? Безперечно. Існував панівний клас військово-племінної знаті, існував клас виробників — вільних хліборобів, пастухів та ремісництва, був також клас рабів, про що чітко сказано в «Історії» Геродота.

Ми раз у раз відкриваємо багатющі поховання скіфських вельмож з промовистими доказами класового розшарування й високорозвиненої ремісницької творчості, й не менш розвиненого товарного виробництва не тільки хліба, а й промислових товарів. Надзвичайно високого розвитку набуло й мистецтво. Греки досягли колосальних висот у мистецтві наслідування й копіювання форм природи, але їм було далеко до скіфських митців, які першими в світі, випередивши тисячоліття, сягнули і нині не перевершених еверестів символізму, стилізації та абстрактного бачення світу.

Але повернімося думкою до міста, яке все-таки було. Воно виникло в межах нинішньої столиці України не пізніше VI сторіччя до н. е. й існувало за часів Геродота, тож він не міг не чувати про нього. Так, місто виросло не точно там, де згодом постали палаци Володимира та Ярослава, Софія Київська чи баня Золотих воріт. Воно було трохи далі на південь, між київськими мікрорайонами Феофанією та Хотовим, займало високе, зусібіч оточене глибоким ровом плато, взяте нагорі в міцне кільце стрімкого валу, мало три брами та дерев’яні оборонні вежі. А площа міста перевершувала загальну площу всіх трьох «класичних» київських гір: Старо-київської, Щекавиці та Хоревиці: 31 гектар! І це на добрих півтори тисячі років раніше від Володимира та Ярослава.

В радянській історіографії налічується аж три різні «дати народження» Києва. Дехто називає навіть… Х сторіччя! Не так давно, як ми знаємо, Києву «дозволили» відзначити 1500-річний ювілей. Але давно існує й третя думка: історію Києва слід починати від тих поселень, що з’явилися на його нинішній території задовго до полянського князя Кия й навіть до нової ери. Такої думки дотримували видатні українські вчені І. М. Самойловський, В. П. Петров та багато інших істориків.