А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців та мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров’ю — й пам’ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.

Слова «гуни» й «вандалізм» ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це — істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й усім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась підточена тотальною корупцією й давно перестала створювати матеріальні й духовні вартості.

Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолітню фортецю. Й такою силою стали слов’яни на сході, слов’яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока — на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над «варварами»: ріки крові й багатомильні «алеї» розіп’ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної Імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це — й жорстока лють «варварів» у жодне порівняння не стане з витонченим вандалізмом римських просвіщенних карателів.

Тим часом «вандалами» й «гунами» лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому ми повинні з потрійною пильністю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об’єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не щоразу, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від володарів, класів та епох; адже в усі часи ідеологія була й лишається партійною, а історіографія, як жодна з наук, — найменш об’єктивним важелем у системі ідеологій.

Так, Аттіла був «варвар», якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під писала римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб’єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.

Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілиних ворогів про «царя гунів». Римський сановник Ромул мовить у Пріскових щоденниках: «Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла». В германському епосі «Бітерольф і Дітліб» мудрість Аттіли порівнюють із Соломоновою. Але Соломон, як свідчить епос, при всій його величності не мав поряд себе стількох витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.

Та й сам Йордан каже: «Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів… Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив».

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: «Я люблю скіфські звичаї… Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого».

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: «Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець… тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний…, незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною».