Готською мовою Слов’янія звалася Світіод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних слів: Suava thiuda, тобто Слов’янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже — скіфи. А ще дужче зближаються грецькі «скіфи» (в іншому написанні — «скіти») з Тацітовими сітонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сітони, судячи з Тацітової «Германії», — слов’яни. Й хоча сам він відносить їх, як і вандалів, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, ба навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії — то лужицькі слов’яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут — «загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою».

Зі сказаного вище, між іншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такі самі германці, як, скажімо, з лугіїв? І тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через західнослов’янське «І» органічно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви — slewy — suevi — svevi — свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племені, чи тут далася взнаки тенденція різних іноземних авторів на свій національний кшталт транскрибувати чужі слова, але що й оті свеви — теж слов’яни, маємо чимало підтверджень різних істориків різного часу. Автор «Історії німецького народу» Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви — то народ слов’янський. Шведський буржуазний дослідник Ерік Густав Гейєр на початку минулого сторіччя писав про стосунки ранньосередньовічних народів Швеції — свевонів та готів. Цього автора важко звинуватити в прихильності до слов’ян, його дослідження відверто великодержавні. Але подеколи правда історична виявляється дужчою за тенденційність, і тоді читаємо: «Ці споконвіку ворожі стосунки свевонів та готів доводять, що єдність походження й віри в цих двох народів не знищила їхньої незалежності й взаємної зненависті».

Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи — «чиста» германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак ці народи, що нині змішуються, були довгий час різними. Хоча давнє теократичне правління зблизило їх».

Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у XIX сторіччі пам’ятали про те, що вони — різні народи, й тільки оте Гейєрове «давнє теократичне правління» «зблизило» їх, тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські, чи ільменські, славени, й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму: що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандінавію. Отже ж, готи в Скандінавії не аборигени — тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.

Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко не погодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов’яни, неосяжне море слов’янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді; це породило багато різночитань і плутанини.

У 20 — 30-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна «мода» — всі народи й племена, які лишили по собі пам’ятки так званого «сіроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливів». Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» — просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів і племен, які полишили ці пам’ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов’янофобам.

Може, тієї «моди» не варто було б і згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов’ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.

Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших, українських родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що, швидше, стародавні кельти прийшли на острови Британії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотів»; цікавим видається порівняння слів «сколоти» й «кельти» в площині так званого повноголосся —оро-, —оло-, —єре-, —еле-). Адже цілком логічно міркувати, що ці взаємини сягають ще в Геродотові часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх поселенців теперішньої Франції — галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і слово «галичани»? Адже ж саме цим ім’ям називає й наш Нестор Літописець сучасних йому французів.