Було в Пріска й інше цікаве слово — «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обідом. «Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир» ’.

Отже, виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Давньоєврейський історик Иосиф Флавій (Иосиф бен Маттіт’яху) в своїй праці «Події давніх літ» /І, 6, І/ писав про населення нашої країни наприкінці минулої ери: «Магог царював над тим народом, що пізніше був прозваний — магогами, а греки називали його скіфами».

Ієронім, сучасник Аттіли, підтверджує: «Магог — це скіфи» («Книга єврейська», 20, 2). «Але, — читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твір Иордана, — Ієронім — письменник початку V ст. — безперечно, вкладав у поняття «скіфи» («магог») інший зміст, аніж Иосиф Флавій — письменник І ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на оці сучасних йому гунів». І відома ленінградська дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, «що їх ми тепер називаємо гунськими». Такої думки дотримували сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патриція мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами» ". Й так Лев Диякон упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами, зате дуже рідко — власним ім’ям.

Отже ж, греки, котрі, безперечно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам’ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами — скіфами й гунами. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Подібними словами за тисячу п’ятсот років до Багрянородного висловився про наших далеких пращурів і Геродот (Л., 1972): мовляв, скіфами їх прозвали греки, самі ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».

На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов’ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські квіди-казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атла-маль», — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов’ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди в епосі — родичі гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик’

В іншому епосі, так званій «Новій Едді», слово «гуналюнди», тобто народ гуни, вважається синонімом до слів «енети» й «венети». Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам’яті. В скандінавському епосі «Хельга-квіда» слово «гуни» має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до «Хельга-квіди» сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов’ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що «гуни» — загальна назва слов’янських народів: і антів та склавенів Иордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що енети, венети, вени та венди — слов’яни, в цьому ніхто не сумнівається. Їх згадує ще Геродот — отих венетів-енетів Північної Адріатики (1, 96; V, 9). Назва походить від грецького «ене» — слава, хвала. Це знав і видатний чеський історик Любор Нідерле, але в своїй праці він каже: «Назва «слов’янин» — слов’янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невідомі ні його етимологія, ні первісне значення… Походження назви «слов’яни» ще до XIII ст. почали пов’язувати з поняттям «слава» й перекладати його «глоріозі» й «енети». Це тлумачення втрималося до XIX ст., й відомий слов’янський поет і археолог Ян Коллар підтримав його своїм авторитетом. Інше тлумачення, не менш давнє, засвідчене вже на початку XIV ст., пов’язує назву слов’яни-словени з поняттям «слово» й перекладає як «вербозі», «сермоналес», «гомоглотти».