— Теперя нас десятеро, — закінчив свою розповідь старійшина, моторошно схожий на того діда, якого всі бачили вчора на хресті. — Я да девять баб-маладух. А я уже стар для… Вигібнєт род…

Гатило гаркнув:

— Де вони?!

Дід перелякався:

— Кто?

— Фряги, й готи, й чудини!..

— Не вєдаю, баарін. — Він слово болярин вимовляв на полунічнии лад, і в нього виходило «баарін» чи навіть «ба-рін». — Но вєдаю, кто вєдаєт.

І розповів, як їм проїхати понад берегом Ільмень-озера й знайти в болотах інші великі роди Балових та Зємових.

За два дні вивідці розшукали в замерзлій драговині чимало словінських родів, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сідмицю сталася велика січа. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягів та заблукалих сюди готів, а погано зоружені ратники чудських, та сумських, та емських вождів, що піддались на фрязький одур, самі порозбігалися.

Гатило простояв на Ільмені до пізньої весни, коли стежки в лісах і драговищах протряхли. Він наказав чудинам посунутися на захід, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березі Волхова зрубав чималий город, нарікши його Новим, і лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинників.

— Воротило між підлий, — сказав він новим городянам, — як і всі ви. Але нездоланний у січах і мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кінці місяця квітного першими дорогами Гатило подавсь назад, повівши все ополчення й велій полон у возах і за возами. Кілька сот свеїв, узятих талями, він оддав Чернігівському князеві Божівоєві, своєму новому родичеві, чия донька нещодавно таки пішла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-ріка впадає в Дніпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свій і тестів, пішов просто до Чернегова, Гатила ж манив рідний город Київ.

То було незбагненне. Він ніколи не думав, що може так сумувати за вітчим вогнищем, і навіть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця — грекиня, бо її великі засльозені очі ввижалися йому тепер і день і ніч. Ніхто його вдома не чекав — жодної рідної людини. Навіть син молодший Юрко, двадцятишестирічний сотник, їхав на чолі своєї сотні поряд із вітцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й він не міг дочекатися, коли ж нарешті сяйне перед очима синьовода Прип’ять. А як і Прип’ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбів Вишгорода. Й не тому, що в сьому городі довгі роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гір вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребці, зовсім не схожий на того Гатила, який ще півроку тому загибав, доброхіть віддавши себе на поталу повільній смерті від зеленої липучої байдужості. Спина його випросталась, очі гостро дивилися з-під густої стрішки прямих брів, довгі сиві вуса та сивий князівський оселедець маяли на стрічному теплому вітрі, комір простої вишиваної сорочки був розсупонений, і струмінь повіву приємно лоскотав могутні груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрійливо зітхнувши:

— Мені б отак, як старий стану…

Десятник же впевнено відповів:

— Усі такі вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радість Богданова. Таки ж радість, хай там що не є, й він міг би зі щирим серцем і відвертою душею не те що хвалити Шумила — пісню йому співати. Казали, буцім котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатилові ще не доводилося чути її. Він сам собі сказав покликати гайдаря того, як тільки приїдуть до городу стольного, — нехай співає, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака…

Початок тій пісні слід було шукати ще морозяного ранку місяця сніжного, коли Гатило, стріпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобідника й став ногою в стремено. Тоді він так і лишивсь: одна нога в мідяному стремені, а друга долі, в утоптаному снігу. Підійшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримів:

— Стій, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на діда. Він уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закінченням їхньої розмови влітку на садовій лавочці.

— Маєш узяти й мене, Гатиле. — В голосі його було не стільки прохання, як наполегливої впертості. Він повторив: — Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Морані — не взяла мене досі, дала діждатися. Не дай же й ти старому косакові згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь — инчої я вже не діждуся.

Він був у своїх косацькнх червоних ногавицях та білій вишиванці, підперезаний широким яскраво-синім опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зелені чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руці. Спечене всіма вітрами, зборознене дрібними й великими зморшками лице його здавалося проти снігастих брів, і вус, і чуприни вилитим з давно потемнілої бронзи, яка не знає ні віку, ні зносу. Стоячи в такій незручній позі — одним чоботом на снігу, а другим у стремені, Гатило мимовільно замилувався колишнім Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-під білих брів, однією рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свіжовичищене срібне вруччя харалужного сікуна.