Розповідалося й про те, звідки на світі взялися звірі й що кожен звір у собі несе, — собака вірність, бо створена богинею Вірою, кішка — лжу, бо ховається в ніч і дітей своїх зачина тільки вночі, ведмідь — силу й любов до землі своєї, бо в давнину ведмедів звали русами, й поляни зродилися саме від них і тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.

Богдан читав і порівнював те четмо з грецькою книгою про їхніх кумирів. І раптом замислився. Ніде в руському письмі не сказано про те, відколи ж оті три слони-мамонти держать на своїх спинах світ. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхній Христос народився літа 5508-го, Адамос же літа 1-го.

Він перегорнув усю товсту книжку й ніде не знайшов про те, відколи ж існує світ на Русі. Було сказано, що від окняжіння Великого князя Велімира до його смерті минуло літ двадцять і п’ять. Але ж греки пишуть: літа божого такого-то. А як же ми?

Він сердито відсунув книжку, коли ж увечері здибав коло порога скомороха, спитав:

— Скільки вже світ є на Русі?

— А що стало? — здивувався Харко Мурин.

— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. — Й розповів скоморохові, в чому річ.

Харко Мурин запитав:

— А де починаються зорі?

— Як то де?

— Мають вони почин?

Се було зовсім нелегке запитання, й Гатило не тямив одповісти. Нібито ж усе мусить мати почин і кінець? Тоді Харко намалював пальцем у поросі велике коло круг себе й спитав:

— А де сьому колові почин?

Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатилові.

Але, на відміну од кола, книжка мала початок і кінець, і князь урешті дочитав її. Й знову потяглися кволі й сірі дні та нестерпно довгі ночі. Вранці Богдан думав про те, що мерщій би надходив вечір, а лігши в цупке ложе, не міг дочекатися сходу сонця. Й думки поволі теж замерзали в голові й тяглися мляво й сонно, й він міряв дні сніданням, обідом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Іладіка й приносила свої одноманітні полумиски.

Гатила дратували й ті полумиски, й сама дівчина в довгому до п’ят полотті, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на ті, що споконвіку стоять на священному Перуновому горбі навпроти воріт княжого двору. Іладіка приходила з тремкою усмішкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей і завжди довго торохтіла на столі полумисками та братницями, довше, ніж міг витримати Богдан. Його дратувало все в ній, і він грубо питав:

— Усе вже-с перемацала?

Тоді вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має ні вітця, ні матері, ні когось кревного в сьому чужому для неї світі. Але наступного разу він знову грубо виряджав її геть, і все повторювалось, і дні тяглися за днями, незалежно від години надворі, невиразні, й одноманітні, й сумні.

Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братниці[45] й тільки в її товаристві почав одчувати якусь утіху та забуття…

Місяця сніжного

Коли Дніпро скувала крига й усі річки довкола городу Києвого — й Хрещатик, і Либідь, і Глибочицю, й широкоплесу Почайну — вкутали глибокі сніги, а над засіками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свій пізній вирій до теплих степів над морем Руським, перший вельміж Борислав зі старим конюшим Войславом ішли з княжих воріт просто двору до хорому. Сніг сухо рипів у них під узятими в дорогі остроги чобітьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли і йшли, повільно, неквапом і майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозі, здивовано рячились услід першим можам городу стольного, з воїнських і стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможі так урочо виступають рядком, убрані в своє найрозкішніше вбрання, — білі гуні, криті шовком і паволоками, торочені на рукавах і подолі бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячім околі, шапках і золотавими й сріблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, які виглядали з-під розстебнених гунь, і при дорогім оружжі.

Щось неодмінно мало статись, і двором услід за вельможами покотились неймовірні чутки.

На ґанку Борислав зупинився, відчинив дубові двері й ступив у сіни, за ним пішов і Войслав. Довгими сіньми лунко грюкали їхні ковані чоботи, й з бічних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адаміс у дубленій гуні з білим ковніром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пішли далі, до сходів, що з кінця сіней вели на повершя, й їхні кроки були так само лункі й таємничі. Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинились і випустили чашницю Іладіку.

— Є він? — кивнув на двері Борислав.

— Є, — відповіла дівчина й страдницькими очима обійняла вельможів. — Сцо сте намислили, болярине?

Вона тримала поперед себе повнісінький, неторканий полумисок із пойнятою холодним смальцем свининою та три порожні мідяні братниці. Борислав одтрутив дівчину з-перед себе й рішуче ступив через поріг. Вони стали посеред спочивальні, вистеленій килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем під супротивною стіною, невеликим хрестоногим столом із безліччу братниць і полумисків та довгим дубовим ослоном, що сягав попід обома вікнами від дверей до покуття.