Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко непогодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов’яни, неосяжне море слов’янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді, що породило багато різночитань і плутанини.
У 20-50-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна «мода» — всі племена й народи, які лишили по собі пам’ятки так званого «сіроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливів». Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» — просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів, які полишили ці пам’ятки. Зате вона принесла й чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки.
Може б, тієї «моди» не варто було й згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов’ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.
Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що швидше стародавні кельти прийшли на острови Великобританії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотів»). Цікавим видається порівняння слів «сколоти» й «кельти» в плані так званого повноголосся (-оро-, —оло-, —ере-, —еле). Адже цілком логічно мміркувати, що воно сягає корінням ще в кельтські часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх населенців теперішньої Франції — галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і «галичани»? Адже ж саме цим ім’ям називає й наш Нестор сучасних йому французів: «галичанами».
Групи слов’янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями, що сягають у друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі терени, придатні для їхнього основного заняття — хліборобства, слов’яни східні й західні стали — й не могли не стати — об’єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі «постійної прописки» й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту, особливо його середніх та північних широт, бо на півдні був Рим і туди вони ще не наважувалися скеровувати свої списи.
Такими народами буди на той час войовничі германці. Війна готів зі слов’янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалася поперемінно то тим, то тим. І хто знає, як повернулися б справи, коли б в ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь стала тією зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій континентальній Європі місце під сонцем.
Якщо досі, крім усього іншого, слов’янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто, ідеологія, за догмами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов’янин над усе цінував свободу, чого б вона не коштувала, то з прийняттям хреста опір не міг не послабитись, особливо ж у перші століття тріумфу християнства: володарів дає бог, а рабство на землі забезпечує страждальцям царство небесне.
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов’яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той фольклор, який пізніше, коли слов’янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь і співставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», скажімо, він складається частково із слов’янських переказів. А коли так, коли навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов’янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань для нових потреб та й свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права нехтувати ним. Бо саме так, узявши за путівник пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все, що завгодно, тільки не зібрання інформації, археологи знайшли найбільші міста стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни, Шліман відкрив руїни Трої.
Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна, ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв’язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці у воду: