Про УКРЛІТ.ORG

Басаврюк ХХ

C. 7

Білий Дмитро Дмитрович

Твори Білого
Скачати текст твору: txt (540 КБ) pdf (384 КБ)

Calibri

-A A A+

Так ми в’їхали в низину і потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь вдалечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.

Коні почали хропти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Раптом переді мною з туману виник обрис якоїсь темної, розкаряченої фігури, в яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми були на цвинтарі.

7 (На зруйнованому цвинтарі)

Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити на хресті. Через якийсь час на ньому можна було прочитати вибитий латиницею надпис:

+——————————
| Ясновельможний пан
| Тадеуш Закревський
|         (1814-1870)
+——————————

Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.

— Панський цвинтар, — порушив нашу мовчанку Петренко.

— Отже не для нас, — зауважив я. — Значить, десь поблизу люди повинні бути.

Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам’ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.

Попереду з’явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї ближче, стало видно перегорнуте розп’яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.

— Без краснюків тут не обійшлося, — сказав Бучма.

— Або чогось ще гіршого, — додав Зозуля.

Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно простежувався між деревами і уходив в туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився. Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.

— Ось і Гвинт знайшовся!

Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.

Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта і торкнув за плече:

— Відпочиваєш, чоловіче?

Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м’яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп’яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка і жовтіли розсипані набої. Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши рудою, але дірок від куль не було видно.

Що трапилося з Гвинтом, зрозуміти було неможливо.

Козаки викопали шаблями могилу в землі. Петренко збив з двох обтесаних гілляк хрест. Ми понуро стояли перед невисоким насипом. В якому останньому бою загинув наш козак?

Зозуля, колишній полтавський семінарист, прочитав заупокійну. Я намагався ловити його слова, повторюючи їх про себе. Мені здавалося, молитва читається і над нами, що зіткнулися з темним, забороненим для земних людей світом і приречені залишитися в ньому.

Швидко сутеніло. Ми їхали, тримаючи зброю напоготові. Чотар Сухомлин старанно протер єдиний "льюїс", що залишався у нас, і поклав його поперек сідла. Щоб тут не відбувалося, здаватися ніхто не збирався.

8 (Панський палац)

Зарослий шлях ставав все більш вузьким. Я їхав першим, за мною — Сухомлин, біля якого йшов Петренко, а позаду трусили на конях Зозуля і Бучма. Сутеніло, і час було зупинитися на ночівлю. Несподівано мій кінь встав на дибки і, охоплений жахом, рвонув вперед. Я встав на стремена, всім тілом натягуючи повіддя. Позаду гупали копита інших оскаженілих коней. Пару верстов ми неслися між деревами, поки не справилися з кіньми.

Спішений Петренко загубився. Вже в суцільній темряві нам довелося вертатися на його пошуки. Далеко в темряві тріснув постріл. Ми загукали і, час від часу стріляючи в гору, відправилися на відлуння. Майже до ранку ми проблукали лісом, але Петренко безслідно зник.

Зранку, вкрай заморені й пригнічені, знову вибралися на стежку. Не було сумніву, що Петренко загинув. Хтось полював за нами.

Ліс порідшав, старі дерева поступово змінювалися куцим молодняком і ми, проїхавши крізь нього, опинилися перед широкою занедбаною алеєю. Вона вела до високої будівлі — класичного панського палацу. Видно було, що довгі роки ніхто не приходив сюди.

Білий Д. Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - №2 (6), 1999.; №3-4 (7-8), 1999.
 
 
вгору