Він трохи порозмислив і вирішив.

— Мабуть, спробую все ж туди сходити. Бо без харчів ми дуже не зманевруємо.

Через годину, коли остаточно стемніло, він взяв автомат і щез. Отець Василь спробував розгледіти його постать у темряві, але не зміг і став дивитися в небо. Втома і голод відступали, коли він зосереджувався на словах молитви. Він молився за Бойчука. Тиша навкруги, мирний спів цвіркуна заспокоювали, і отець Василь не помітив, як задрімав.

Прокинувся від променя сонця. Здивовано підняв голову і відразу побачив Бойчука. Військовий референт сидів спиною до нього, опустивши голову і сховавши обличчя в долонях. Панотцю здалося, що широкі плечі Бойчука здригаються, немов зведені дуже болісною судомою.

Відчувши погляд священика, Бойчук різко озирнувся. Обличчя галичанина змінилося до невпізнання — воно було бліде, як у мерця, очі глибоко запали, стиснутий рот перетворився на чорну зморшку. Від його постаті віяло таким глибоким почуттям душевного болю і розпачу, що отець Василь зніяковів. Бойчук встав і хитаючись пішов за дерева.

Через півгодини він з’явився знову і мовчки, не криючись, пішов до хутора. Панотець побрів за ним. Бойчук, не озираючись, говорив перехопленим горлом:

— Старий Поліщук ще за цісаря власними долонями наносив з рівнини чорнозему на свій клапоть землі, син його Микола, за гроші, які батько збирав двадцять років, закінчив гімназію та вчительську семінарію у Львові, був січовиком, головував "Просвітою", онук старого –Іван, три роки просидів у краківській в’язниці за хрест на січовій могилі, поранений повернувся з УПА, був нашим найкращим зв’язковим. Жінка Івана — Олена, їх син Тарас, народився рік тому…

Вони піднялися по зеленому схилу до дерев’яних жердин, які оточували хутір і Бойчук сказав.

— Далі йдіть самі, панотче.

* * *

Посередині двору лежав обличчям до землі старий, — спина його була простромлена вилами, порепані від безкінечної роботи руки стискували чорні грудки землі. Панотець озирнувся навкруги — кров довгими плямами тягнулася по подвір’ю, у відкритій ризі біліло залите кров’ю, розтерзане жіноче тіло. Біля порогу хати, з руками, закрученими колючим дротом, лежав чоловік у білій вишитій сорочці, біля розколотої голови червоніла скривавлена сокира. Панотець відчув, що божеволіє, і безпорадно озирнувся на Бойчука, —той стояв, спершись на жердину, і його мертві очі вбирали в себе людське страждання, яке одвічно застигло на цій землі. На старанно вибіленій стіні хати було широко написано кров’ю " Смерть зрадникам! УПА" і намальовано тризуб. Отець Василь набрав повні груди повітря і пішов далі, він ступив на поріг через розчахнуті двері і застиг…

Потім панотець довго лежав на землі, порожній шлунок вихлюпував згустки крови і слини. Священик плакав і нестямно вигукував богохульні прокляття. Бойчук нахилився над ним і, лагідно торкнувшись плеча, сказав:

— Прошу вас, панотче, прочитайте над ними молитву, — вони всі вірили в Бога.

П’ятьох закатованих поховали за хутором. Отець Василь, збиваючись, прочитав молитву. Було тихо, сідаюче сонце кидало довгі тіні. Тихо і тепло. Лише іноді від гори відчувалося наближення передосінньої прохолоди.

Вони довго мовчали, потім отець Василь запитав:

— Хто їх?

Бойчук подивився кудись за гори.

— Нам треба йти, їх вбили учора вдень, тож незабаром повинні під’їхати гебісти… фіксувати новий злочин "буржуазних націоналістів". Потім село в повному складі запроторять до Сибіру.

— Хто це зробив? — налягаючи на кожному слові, знову запитав отець Василь.

— Ви чули щось про спецзагони МГБ ? Це робота "Міхася", — командира одного такого загону, діють під виглядом чоти УПА. Колись був нашим. Ми вже два роки не можемо його знищити.

— Хто він?

Бойчук довго мовчав, потім зронив:

— Диявол.

4.

І вони йшли далі, Бойчук вів священика вглиб лісу. Раптом галичанин зупинився і підійшов до невеликої ялинки, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від інших. Він ухопився за стовбур і повільно, з натугою, потягнув його на себе. Ялинка з квадратом дерну несподівано відвалилася вбік, відкривши чорний хід під землю.

Бойчук закинув автомат за спину і зник у проваллі, звідки донеслося:

— Спускайтеся, панотче, це поки що не тунель до пекла!.. Але може їм стати, за певних обставин.

Отець Василь, невміло чіпляючись за скоби в дерев’яній стіні, поліз. Відразу повіяло вогким холодом. Бойчук десь шарудів углибині. Шорхнули сірники, і слабке полум’я каганця освітило тісне помешкання, старанно оббите зрубами. Бойчук возився з дерев’яними ящиками. Панотець помітив невеличкий радіоприймач на столі та ікону, обережно підвішену в куті. Він підійшов ближче — на потемнілій від вологи іконі Святий Юрій боровся зі змієм.

* * *

Вечеряли на свіжому повітрі. Бойчук розігрів на спиртовці консерви і розкрив декілька пачок галет. Першим порушив мовчанку галичанин.

— Пане Василю, зараз у нас відкритий шлях далі на захід, є надія, що ми зможемо добратися до повстанського куреня, а далі переправимо вас через кордон. Немовби все, але…