— Слухай сюди, папаша. Тут тібє мєста нема, а за прапіску треба платить. Я віжу на тібє шкари фарцовиє, — його рука вчепилася в лацкан чеського піджака, — і лапсєрдачок закордонний. Давай міняться — я тібє мєсто под сонцем, а ти мінє, как другу народу, свій прикід.

Старий чемно кахикнув і ввічливо зауважив:

— Перепрошую, але я не зовсім зрозумів ваші слова. Ви не змогли б мені перекласти їх хоча б на одну з відомих європейських мов.

Хижий рот чолов’яги скривився, а вузькі очі звузилися ще більше:

— Ти што, контрік, фраєра з себе строіш…

Зненацька з дальнього кутка камери донеслося спокійне:

— Заткни пельку, придурок, і топай на місце, поки живий.

Чолов’яга озирнувся — до нього рішуче наближався худорлявий в’язень років п’ятдесяти. Обличчя в’язня було сильно обпечене, — але свіжі шрами тільки підкреслювали холодний і жорсткий погляд сірих очей. Несподівано посередині камери виник простір. Блатняк, посміхаючись, повернувся назустріч сміливцю.

— Ну шо ти, бандьора, протів порядку гребеш? — старий побачив, як у чолов’яги в руці за спиною блимнуло вузьке лезо ножа. Він захотів попередити незнайомця, але не встиг. Блатняк ступив назустріч в’язню і стрімко викинув руку з ножем. Той очікуючи напад, вправно відбив удар і, щосили, копнув носаком черевика блатняка в коліно. Той, зойкнув і звалився як підкошений, а в’язень обережно взяв старого за лікоть і повів за собою.

Решта в’язнів, не без задоволення, спостерігала за цією блискавичною сутичкою. Панотець, очі якого вже звикли до півтемряви, пильно вдивлявся в свого рятівника. Той швидко розчистив місце на нарах і шляхетно запросив влаштовуватися. Отець Василь довго сидів, безтямно перебираючи свій пакунок, — з кожною хвилиною понівечене обличчя його рятівника ставало все більш знайомим. Нарешті він наважився запитати:

— Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?

Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.

Тоді панотець продовжив:

— Дозвольте представити себе — священик, отець Василь.

В’язень ще раз позіхнув:

— Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, — тут не прийнято розкриватися один одному: цілком можливо, я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру і дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.

Тепер вже панотець потиснув плечима і зауважив:

— Багато все ’дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.

В’язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священику руку:

— Мене називайте "Сірий".

* * *

"Сірий" піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого роту. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:

— Ще раз повторюю — ім’я, місце народження, боївка, псевдо командира!

"Сірий" нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.

— Ну що, падло, будеш казати.

В’язень ледь віддихався, і кивнув головою.

— Так би з самого початку, — слідчий сів і взявся за перо, — починай.

— Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому, мене в УПА силою змобілізували. Я в лісі куховарив, а курінь був "Вістуна". Так я там і просидів, в акціях участі не брав, здатися не міг, бо рахувався ненадійним, а як ваші на табір наскочили, то я сам здався.

Слідчий посміхнувся:

— Гони цю пургу комусь іншому. Вас як послухати, то вся УПА тільки те й робить, що куховарить та збирається здаватися, — раптом він схопив зап’ястя "Сірого", — руки в тебе не куховарські, спекою не попалені. Куховари одним ударом блатняків не вирубають, як ти в камері позавчора. А в курені "Вістуна" наш чоловічок був, так ось, він тебе не пригадує, а пригадує, що повинен був до куреня сам окружний військовий референт з’явитися. Ти думаєш, чого ми цілу роту заради твого вошивого куреня поклали? Щоб такого куховара, як ти, захопити. До речі, чого це ти з попом дружбу водиш? Сповідуєшся по вечорах? Коротше, даю тобі день на роздуми, або ми починаємо співпрацю, або наші майстри з тебе все по — іншому вичавлять.

* * *

Тяжке повітря душило не менше, ніж тяжкі думки, які обсіли голову панотця. Він боявся розпачу що поступово підкрадався. Отець Василь вимушений був зізнатися собі, що все ж треба було послухати інших і вибиратися з Польщі як можна швидше, але все своє життя він не міг тікати, і ось тепер він тут, і навіть ікона Святого Юрія конфіскована як незаперечний доказ його контрреволюційності.

Отець Василь, перебуваючи довгі роки в еміграції, заспокоював себе думкою, що Україна завжди буде в його душі, де б він не знаходився. З часом, він витворив своє уявлення про неї, підсвідомо відкидаючи те, що не вкладалося в красиву і яскраву українську легенду. Тепер він знов, після двадцяти двох років опинився на Батьківщині, і його душа боліла, бо це повернення здійснили люди з діаметрально протилежними настановами щодо його України.