Про УКРЛІТ.ORG

Басаврюк ХХ

C. 3

Білий Дмитро Дмитрович

Твори Білого
Скачати текст твору: txt (540 КБ) pdf (384 КБ)

Calibri

-A A A+

— Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.

Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.

Тоді вже в бій вступив сотник:

— А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковник, чи хто ви там є?

— Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, — і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

— Ну і що це за герой-полковник ? — порушив я першим мовчанку.

— Щось все це нагадує американське синема.

— …або романи про Карамболя чи Пінкертона.

— Ну добре, друже, за тиждень зустрінемося, — і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

— Привіт Марті! — і я теж попрямував до свого студентського сховища. Через хвилину почув:

— Огей, Данило, стривай! — сотник підійшов до мене. — Сірників у тебе нема?

— А звідкіля вони в мене? А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса. Знаєш, де це?

— Чому ж ні, там Донець квартиру знімав у двадцять п’ятому.

— Ну да, поки не одружився.

Але сотник не зауважив на мій натяк, що вже свідчило, що пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на стандартний кпин.

3 (Рукопис професора Курца)

Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, акуратно працював вечорами в кочегарці і намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що я наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з’являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч чомусь невідомому і жахливому.

Я перебирав всі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив, все-таки, з’явитися на запропоновану зустріч.

Прослухавши вранці лекцію запрошеного в нашу порівняно забезпечену Академію німецького професора Шварцкопфа про історичні і філософські системи, забуті невдячним людством в колотнечі Світової війни, я вирішив зайти до кав’ярні. Замовивши кухоль темного пива, почав перебирати зшитки автоматично записаного конспекту. Раптом в очі впала цитата з лекції, яку я досить кострубато переклав з німецької — "…Академік Курц наприкінці свого життя намагався зрозуміти природу жаху історії. Жаху, який втілювався в натовпі під час так званих великих історичних подій і з сатанинською насолодою спрямовував свою руйнівну силу на все, що могло бути здаватися розумним і гармонійним. Що за декілька місяців звільняло чернь, письменну аристократію, служителів вищих культів від почуттів найменшої людяності і обов’язків перед родиною, державою, добром і любов’ю? Смерть, пожежі, руїну, жахливі страти і катування ніс із собою цей жах історії…

…Наслідком дослідження природи жаху став великий рукопис, який академік Курц знищив за дві години до самогубства. Сталося це 30 липня 1914 року…"

Мені зразу згадався розстрільний підвал ВЧК одного з черкаських містечок. Коли наші повстанці ввірвалися туди, перебивши решту чекістів, два останніх з них, у хмарі револьверного диму, несамовито всаджували кулю за кулею в гору трупів, не звертаючи увагу на ошелешених повстанців…

* * *

— Що, спудею, весь в науці?

Я із вдячністю за перервані спогади подивився на широке, чорновусе і, як завжди, усміхнене обличчя Кожуха.

— Ну не всім же гасати на оперативному просторі твоєї ферми.

— Як би ж то моєї! — в очах Кожуха спалахнула гаряча мрія за якимось безмежним господарством. — Та отож і слово — хверма! Плюнути нема де. У нас на Кубані на цій землі і два кабанчики не розминулися би.

Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті якось одноразово вирішили згадати про запрошення полковника.

— А що думати, підемо, та і всі балачки! — припинив мої мудрування Кожух. —Якщо він агент, то це …

— …буде його остання зустріч у цьому світі, — трохи патетично завершив я.

За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима вказаної адреси. Двері відкрив полковник. Стримано потиснувши руки, він провів нас до вітальні. Там вже знаходилися кремезний бородань, одягнутий в чорний костюм і худорлявий, підтягнутий чоловік, в якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав незабутній вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим з приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.

— Радий з вами познайомитися, шановний ад’юнкте! Мені багато розповідав про вас пан професор.

Я трохи зніяковів, бо не міг собі уявити, що професор міг з кимось розмовляти на теми, які не торкалися його наукових зацікавлень.

Білий Д. Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - №2 (6), 1999.; №3-4 (7-8), 1999.
 
 
вгору