Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час.

Я знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі і наказав у будь-якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель

12 (Панські лови)

Світало. Я останній раз озирнув залу, в якій загинули мої люди. На підлозі чорніли плями крові. В куті на шинелі лежав мертвий Сухомлин. Зло непереможно панувало в цьому палаці. Передчуття відчаю знов почало охоплювати мене.

Біля могили Петренка та Зозулі ми викопали яму. Обережно опустили туди тіло махновця. Я сходив до бібліотеки та приніс звідти череп. Бучма запитально подивився на мене:

— Теж, мабуть, сердега колись заблукав?

Я потис плечима і поклав до могили загорнутий у знайдений шматок тканини череп. Ми постояли біля двох могил. Я прочитав "Отче наш". Вітер ніс в обличчя холодну мряку, поряд у лісі кричала галич.

Ми повернулися за кіньми. Вони знову почали нервувати. Я закинув сідло на спину свого вороного. Поряд вовтузився, лаючись крізь зуби, Бучма. Раптом сірий жеребець Зозулі став дибки — копита ледь не знесли мені півголови. Вороний рвонувся на мене. Від удару кінського крупу я відлетів до стіни, і мене це врятувало. Божевільні від пекельного жаху коні понеслися по залі. Переді мною крутилась карусель кінських спин, розширених червоних очей, білої піни, сплутаних грив та хвостів. Все скінчилося миттєво. Коні вихопилися в розкриті двері і щезли, — десь у далечині ще можна було почути шмакотіння копит по вологій землі. Як і я, Бучма тільки дивом не був розчавлений. Він розгублено стояв з непотрібним тепер сідлом.

— Ну що, козаче, пішли коней шукати, — сказав я. Втрата коней ставила нас в дуже тяжке становище. Перспектива пробиратися на своїх двох по цих лісах була не дуже приємною.

— Де ж їх тепер знайдеш! — в голосі Бучми я вперше почув розгубленість.

Нам нічого не залишилося, як іти пішки. Навантаживши на себе частину зброї і необхідні в дорозі речі, ми нарешті вибралися з палацу. Загрузаючи у вологому ґрунті, почали виходити на шлях. Час від часу я озирався — палац поступово танув у тумані. Чорні провалля вікон пильно стежили за нами. Бучма йшов мовчки, не озираючись. Перед собою я бачив темну стіну дерев, яка невідступно насувалася. Шлях наблизився до лісу, і ми знову опинилися в чащобі. Колись шлях був добряче протоптаний, але за кілька років встиг порости молодими кущами. Без сумніву, невдовзі ми мали вийти до людського житла.

Раптом здалеку почувся собачий гавкіт, який поступово наближався. Ми перезирнулися. Я зняв з плеча рушницю і пересмикнув затвор. Гавкіт швидко наближався. Ліс ожив — з усіх боків на нас насувався свист і нелюдські завивання, гілля хрустіло під ногами невидимих загінчиків. Нерви наші не витримали, і ми побігли. Бігти було важко, хотілося кинути зброю. Тяжко дихаючи, ми зупинилися на галявині. Бучма припав спиною до стовбура. Ліс навколо верещав і свистів, здавалося, що невидимий натовп загінчиків оточував нас з усіх боків. Великий чорний пес з гладкою, блискучою шкірою вискочив на галявину. З оскаленої пащі лилася слина. Він підлетів у стрибку до горла Бучми і впав, збитий ударом прикладу гвинтівки. Другим ударом Бучма розколов псу голову. Я встиг вистрілити в чорну тінь, яка блискавично неслася на нас. Тінь заскавчала і закрутилася на місці. Бучма закричав. Я озирнувся — третій пес гриз йому коліно, а козак молотив його гвинтівкою по хребту. Я підскочив до пса і вистрілив йому у вухо. Мозок з розваленої голови бризнув мені в обличчя.

Бучма лежав на землі — з розідраної ноги струменіла кров. Я схопив його під пахви і підтягнув до дерева. Він підняв на мене обличчя зі стиснутими зубами. Нелюдський біль розривав його. Бучма глухо застогнав, давлячи крик і захрипів:

— Давай, Митро, тікай. Що нам удвох… тут робить? — він підтягнув гвинтівку і клацнув затвором. — Давай.

Галас, хрумтіння гілля і гавкіт наближалися. Я зняв з пояса гранату і поклав біля Бучми:

— Прощай, брате.

Я побіг, скидаючи шинель. За спиною тріснув постріл, ще один. Я зупинився — глухий вибух сколихнув дерева. Без шинелі, стискуючи в одній руці револьвер, а в іншій шаблю, я біг по лісу. Мене заганяли далі від шляху. Піт заливав обличчя, і я майже нічого не бачив. Дихання остаточно збилося, і я впав, хапаючи ротом холодне повітря. Біля мене захрумтіло гілля. Хитаючись, я підвівся і застиг від жаху — на мене бігла людиноподібна істота, довгі висохлі руки тримали іржаві вила. Я декілька разів вистрілив впритул. Постріли пробили наскрізь сухе і біле тіло. Вила вдарили мене в живіт. Істота харчала, налягаючи на держак. Я впритул бачив червоні очі на крейдяному мертвому обличчі.

Моє життя врятував цупкий зошит, в якому загрузли вила. Притиснутий до стовбура, я відчував, як зубці поступово пробивають згорток і впиваються в тіло. Я вихопив з піхов шаблю і рубанув істоту по голові. Декілька ударів розвалили її на частини. З останніх сил я висмикнув вила. Живіт швидко спливав кров’ю. Я відкинув револьвер без набоїв і, тримаючи гранату, притискуючи до живота зошит, вибіг на шлях. Назустріч мені неслися чорні вершники. Я спробував висмикнути кільце з гранати, але не зміг і впав обличчям у землю, втративши свідомість…