— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.
Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.
Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадцяти годин підряд.
За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати «атмосферу».
Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними «дзеркалами», скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.
— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.
Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.
Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.
— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.
— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?
— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу «квартиру» світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.
— Де ж тоді джерело?
— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.
— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.
— А що ж ви думаєте.
Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:
— Ну, що там показує барометр, Олю?
— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! «Ясно» показує — дощу можна не боятись!
— Тоді скидаймо свої чохли.
Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.
Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ, його спокійне обличчя ніби говорило: «Мені відомо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей». Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.
Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і витримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.
— У старі часи, — говорив Мілько, — церковники проголосили б: «Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного». А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер — в епоху ядерної енергії — ми навіть уявити не можемо, чого досягло людство в далекому майбутньому?..
…Минали довгі втомливі години. Беззвучно працювала киснева апаратура, роз’єднуючи міцно спаяні елементи і наповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені оцих посланців людства, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах. Ольга ходила й ходила по залі; а поруч, в штабелях кам’яних плиток, дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, аж поки Ольга, подивившись на годинника, не наказувала приймати снотворне.
— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.
Коли «пацієнти» засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Михайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, мабуть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація[5] організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертався, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром воно блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала батька, Миколу і Михайла.
…Нарешті сталося!
— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина розплющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського: