Ольга блукала поміж колонами храму — насторожена й тривожна. І хоча цей ярус глибинного міста вже був заповнений атмосферою, вона ходила в скафандрі. Правда, кисневий балончик був у неї відключений, але на випадок потреби його можна включити негайно — досить лише повернути краник. «Тут на нас чигають несподіванки, — говорив Ользі батько. — Треба бути завжди насторожі». А їй хіба що? Скафандр зовсім легкий. Тут ходиш — неначе тебе на крилах носить.
За порогом храму — в широких вулицях-тунелях, в залах і на майданах сяє яскраве сонячне світло, яке ллється і ллється з чудесних прозорих куль, що акумулюють, як гадає Загорський, світлову енергію. А тут сутінки. Жевріє холодним вогнем крижана глиба в «чаші», а вгорі, на кам’яному склепінні, сяють зображення сузір’їв.
Ольга ходить, не поспішаючи, присвічує собі ліхтарем. Яскравий сніп електричного світла вихоплює то масивні підніжжя колон, то шестигранне каміння облицювання стін. Знічев’я Ольга постукує топірцем по стінах, колонах. Невже тут немає ніяких таємниць? Особливо цікавите Ольгу медицина — от якби знайти які-небудь селенітські ліки! Чи, може, селеніти зовсім і не хворіли?
Нараз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до «чаші» — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селеніти. Але то була тільки мить. «Чого тут лякатися? — подумала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…» Струмінь газу досяг склепіння і черкнувся зір.
Минуло може хвилин п’ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час богослужіння. Побігти і розповісти про все батькові, що він скаже?
Ольга кинулася бігти. її «крок» становив не менше десяти метрів, тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовірний рекорд!
Ось і їхня кают-компанія, сяюча, залита світлом простора кімната. Працює «апаратна» — безперервно поповнює і «фільтрує» атмосферу. Батько і Загорський сидять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Мілько.
— Ви тут шахами займаєтесь, — швидко заговорила Ольга, відхиливши шолом скафандра, — а там таке сталось…
— А що там сталось? — тривожно спитав Плугар. — Чому світло погасло?
— Яке світло?
— Ну, яке… Ти ж бачиш, що ми сидимо в темряві. І партії не дограли… Спочатку трохи погасло, а потім…
Ольга ледве не скрикнула, але закусила губу і стрималась. Світло ж заливало кімнату, пронизувало усе грандіозне «підземелля», а вони… вони його не бачать!
— Чому ж ти мовчиш, Олю? — спитав батько. — Засвіти нарешті свого ліхтаря!
— Наші чомусь не працюють, — додав Загорський.
— Заспокойтесь, тату, — ледве стримуючи сльози промовила Ольга. Клубок підкочувався їй до горла. — Зараз ми все з’ясуємо.
«Вони осліпли! Вони зовсім осліпли!» думала Ольга, дивлячись на їхні обличчя. У широко відкриті очі Плугаря і Загорського било світло, але вони не реагували на нього. Та й ліхтар біля Мілька лежить увімкнутий. Він підвівся і почав навпомацки розбирати його.
— Ви розумієте, тату, — почала Ольга якомога спокійніше, — я спостерігала струмінь газу…
— Ну, а світло?
— Світло… є.
— Там є світло? — зрадів Плугар. — Чудово! Тоді давай твого ліхтаря, Михайло налагодить наші та будемо перебазовуватись. А може, нам удасться його повернути й сюди…
Ольга не витримала, схлипнула, закриваючи рот долонею, а тоді, наче її прорвало, заридала.
— Що з тобою? — підвівся Плугар. —Ходи до мене! — він встав і простяг руки. Крізь сльози Ольга бачила, що то жести сліпця. І вона заплакала ще дужче.
— Та що з вами, Олю? — підвівся й Загорський.
Вони стояли такі безпорадні, і Ольга притиснулась до батька.
— Я скажу вам відверто, — заговорила Ольга, — бо не можна гаяти й хвилини: у вас пошкоджено зір!..
— Тобто як це пошкоджено? — спитав Мілько.
— Що ти маєш на увазі? — стиснув її лікоть Плугар.
— У вас тимчасова втрата зору. Світло тут є, і скрізь є, ліхтарі діють, а ви не бачите, — випалила Ольга. — Не хвилюйтесь, це на нервовому грунті, медицина знає багато таких випадків…
Плугар, Загорський і Мілько немов остовпіли. Мовчали, тільки важко дихали. На скронях у них заблищали краплинки поту.
— Сядьмо,— нарешті сказав Плугар.— Обміркуємо.
Збуджена, знервована Ольга приступила до збирання анамнестичних[4] даних.
— Скажіть, як це сталося — відразу чи поступово?
— Я ж тобі вже казав, Олю, що світло згасало поступово…
— А мені здавалося,— вставив Загорський,— що були й спалахи. Пригасало-пригасало, а тоді й спалахувало на коротку мить.
— А я спав, — сказав Михайло. — Прокинувся — темно.
— Головні болі є?
— Та ніби є… — невпевнено сказав Плугар.
— А у вас, Загорський?
— Наче немає.
Він почав обмацувати свою голову, втоплюючи пальці в густу шевелюру. Ольга замислилась. А що коли це якісь незнані селенітські мікроби? А може, це світло шкідливе? Тоді чому ж на неї воно не подіяло, адже вона не менше за них дивилася на нього?