Тим часом запрацював вмонтований у стіну моторчик. Блимнула сигнальна лампочка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.
Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з натовпом. Романко раніше так і робив: оглядаючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:
— Дідусю, оце ваш тато!
Хлопець хотів доторкнутися до космонавта, але руки хапали одне повітря. Ні, не живі люди заповнювали демонстраційний майданчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стрясав повітря. Але це було тільки їхнє об’ємне зображення… Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправним учасником експедиції, космічним мандрівником, розвідником Всесвіту.
Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.
Коли кіножурнал скінчився, хлопець припав до дідусевого плеча й зашепотів схвильовано:
— Значить, завтра прибувають… Дідусю, візьміть мене з собою.
Старий напівзаплющив очі, тихо промовив:
— Ні, хлопчику мій, я не полечу до супутника.
— Чому? — здивувався Романко.
— Почуваю себе не… в спортивній формі, — пожартував дідусь і додав: — Будемо біля АЗМІЛу чергувати, гаразд?
— Гаразд, — без ентузіазму погодився хлопець. Звичайно, йому в тисячу разів цікавіше було б побувати на «Міжпланетному вокзалі», але туди без дорослих не беруть підлітків.
Романко сів біля шахового столика й замислився.
II
Наступного дня Романко прокинувся разом із птахами. Хлопець майже не спав. Усю ніч він обмірковував план зустрічі прадіда. І що його придумати? На ракету, яка літає по маршруту Земля — «Міжпланетний вокзал», його, звичайно, ніхто не візьме. Малий ще, скажуть, шкідливо для здоров’я. А який він малий? Ростом трохи нижчий за дідуся, але ж він фізкультурник! Класний керівник часто говорить: «Петренко Роман — міцний, наче кремінь»…
Думки роїлися в голові, немов бджоли у вулику. А що коли таємно пробратися на ракету? Отак собі прошмигнути всередину та й сховатися, га? Не прошмигнеш, не пропустять… Хотів був серед ночі податися на ракетодром, але передумав: до ракети не можна підійти, та й хто його знає, котра полетить. А спитаєш — все пропало.
Нараз Романко схопився з ліжка, підскочив, наче пружина, і кинувся до шафи. Як він раніше цього не згадав? Адже він грав Лісовика, коли їхній драмгурток показував на сцені казку. Ось на кого він перетвориться — на старого бородатого діда! Борода в нього, правда, завелика, але ж можна підрізати…
Світало. З котеджу, де мешкали Петренки, вийшов жвавий, трохи кумедний дідок. Не по літах спритно він скочив на тротуар і підтюпцем побіг вулицею. Розкішна борода закривала йому груди, під пахвою пломенів величезний букет квітів.
На ракетодром Романко дістався задовго до відльоту ракети. На запитання чергового відповів, що він правнук члена екіпажу «Галактика» Петренка. Черговий дуже здивувався, що правнук такий старий.
— Час іде… — намагаючись вимовляти слова по-старечому, промовив Романко. — Мій прадід відлетів із Землі майже століття тому!
Черговий, уже літній чоловік, співчутливо зітхнув і запропонував зайти в зал, де мали збиратися зустрічаючі.
— Шпасибі, шпасибі, — прошамкав Романко, — я погуляю на швіжому повітрі.
Чемне запрошення чергового злякало «дідка». «А що як там буде батько? Звичайно ж, буде!» І він заходив по веранді. Ні, ні, до залу він не загляне.
А черговий, як на те, все намагався завести розмову, розпитував про прадіда, про сім’ю… Романко ж так шамкав у відповідь, що здався йому занадто ветхим.
— А знаєте, — заговорив черговий, примружуючи очі, — я б не радив вам летіти туди… У ваші літа, знаєте, небезпечно…
От халепа! То дуже молодий, то занадто старий.
Промимривши щось під ніс про загартованість теперішніх дідів, Романко відійшов у скверик, сів на лавочці і, вийнявши ножика, підкоротив бороду.
Вирішив надалі так не шамкати і не сутулитись.
Йому не сиділося. Включив наручного радіоприймача, але й це не допомагало. Час ішов нестерпно повільно. Здавалося, що сонце ото як піднялося над обрієм, то так і стоїть непорушно, а довгі тіні ракет, пролягаючи через усе поле ракетодрому, і не збираються коротшати.
Мабуть, нічого немає гіршого, як отаке чекання!
Та всьому настає кінець. Минула година, друга, прибули зустрічаючі, а серед них і… батько. Романка він не впізнав, та й хто міг подумати, що оцей похилого віку чоловік — загримований підліток?
Ох і калатало ж у Романка серце, коли вони заходили в ракету! Ось і крісло. Сів і наче потонув у ньому…
Коли загуркотіли двигуни і ракета знялася, Романка сильно притиснуло до сидіння, але через кілька хвилин він відчув полегкість. Хлопець принишк у своєму кріслі, боячись злетіти вгору, бо тепер, коли космічний корабель мчав за інерцією, всі втратили вагу. Хотілося подивитися в ілюмінатор: яка воно з такої висоти Земля? Але не наважувався встати. «Нехай уже, як повертатимемо назад, отоді…»