Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:
— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають… Це такий народ, що… Але характер виробляти треба. Згоден?
— Та згоден, але…
Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її ребриста — тонкі стріли летять угору. Такої Сергійко ще не бачив.
— Я досліджую психічні явища, — сказав Сергій Антонович, піднявши металеву дивовижу над столом. — У верхній частині цієї ручки вміщено біорезонатор — це якраз те, що потрібно тобі, особливо у важкі моменти. Візьми, це тобі подарунок від мене.
— Дякую!
Сергійко, не стримуючи радості, почав розглядати ручку, клацав спусковим механізмом, кнопка якого втоплювалась збоку посередині.
— Звичайно, цілковитої гарантії нема, — провадив далі Сергій Антонович, — але чотири партії з п’яти — виграєш. Звісна річ, при умові, що ти підвищуватимеш свою майстерність. Цей прилад нічого тобі не підкаже, це не комп’ютер. Він тільки підсилює процес думання.
Сергійко прискалив око:
— А ви ж ось програли…
— Я не тримав її в руках, вона була в кишені.
— Ну, то перевірте, — порадила Соломія Олексіївна.
— Давайте? — Сергійко почав похапцем розставляти фігури, немов боячись, що Сергій Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, і вони почали. Помітивши похибки партнера у дебюті, Сергійко подумав: «Усе, тепер ніякий біорезонатор не допоможе». Він володів ініціативою, поступово нарощував позиційну перевагу. Зав’язався складний вузол, і Сергій Антонович надовго замислився. Його пальці — то великий, то вказівний, погладжували ручку, вертіли її на всі боки. У тиші кімнати відчувалося напруження, навіть Соломія Олексіївна невідривно дивилася на шахівницю. А Сергійко аж подих затамував — бачив два можливі ходи, і кожен вигідний для нього. «Ану ж, ану ж, чи допоможе біорезонатор, — билася думка в радісному передчутті. — Якщо він так…» Але Сергій Антонович пішов зовсім не так, цілком несподівано. Юний шахіст похолов: якщо прийняти жертву ферзя — матує кінь, а не прийняти — матує той таки ферзь.
— Ну, що ж… — хлопець похнюпився. — Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломія Олексіївна порадила зіграти ще. І знову Сергій Антонович, який тримав ручку, переміг.
— Ану тепер ти, Сергійку, візьми біорезонатор! — не могла вгамуватись Соломія Олексіївна. — Цікаво, як він подіє в твоїх руках…
Сергійко виграв. Тепер у нього сумніву не було: пристрій діяв ефективно.
— Отже, сміливо користуйся нею, — сказав Сергій Антонович, — нічого недозволеного тут нема. Це не комп’ютер, який розраховує ходи, не збудник. Біорезонатор лише допомагає зосередитись, зібратися з думками. Записуй ходи і не випускай її з рук.
— Чудовий подарунок, правда? — усміхнулася Соломія Олексіївна.
Сергійко насупив брови, демонструючи стриманість. Авжеж, хіба він хлопчисько, чи що?
2
Прес-конференція, на якій Сергій Антонович зробив повідомлення про телепатичні дослідження, відбувалась у невеличкому інститутському залі, отож, стоячи за кафедрою, він бачив кожне обличчя. Одне — овальне з бистрими очима, що так і вп’ялися в нього, — здалося йому знайомим. У своєму докладному виступі вчений торкнувся всіх аспектів проблеми, і запитань було небагато. Кілька разів хльоснули по очах тоненькі блискавки бліців, професор на закінчення подякував за увагу і, склавши свої папери в теку, зійшов з помосту. Жіночка з овальним обличчям рушила йому назустріч. Звичайно, він одразу впізнав Ольгу Дем’яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата і так само скалила зуби.
— Здрастуй, Оленько! — Сергій Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. — А я дивлюся: ти чи не ти?
— Я, Сергієчку, дорогий, власною персоною! Бач, поміняла скальпель на перо, працюю в медичному журналі, і коли почула, що ти… Грандіозно, Сергієчку, епохальне відкриття!
— А мені після повернення з Гімалаїв щастить на зустрічі. Днями був у Соломії, а сьогодні ось ти…
— Таки не втерпів, провідав? — в її очах на мить хилитнулись жовті вогники.
— Ну, а як же… — розвів руками Сергій Антонович.
— Стара любов не забувається… — хитнула головою Оля. — Ну, а як же там твій синок — уже, мабуть, парубійко?
Ці слова, вимовлені звичайнісіньким, буденним тоном, оглушили Сергія Антоновича, Олечка сказала ще щось, він не почув, голова йому загуділа, як великий дзвін, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергійко. А він Сергій. Он воно що! Соломія…
Ольга торгала його за рукав, а він уже не міг одірватися від того видива. Нарешті отямився, сказав з піднесенням:
— О, Сергійко вже мені по плечі! Грали з ним у шахи. Знаєш…
Та Ольга втратила інтерес до цієї теми, вона й спитала принагідно, тільки щоб вивідати, що в них та як, бо в Соломії інтерв’ю не візьмеш — неговірка, замкнута, ще може й відбрити. А Сергій, бач, відвертий. Гарний чоловік, і такий учений — тільки подумати! І знову до Соломії…
Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергій Антонович поквапливо глянув на годинника і рушив до виходу, та так енергійно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.
— Ти мені пробач, Оленько, поспішаю. Дуже радий, що зустрілись, але біжу, біжу. Бувай. — Уже на сходах обернувся і гукнув: — Дзвони!
На тротуарі мало не налетів на якусь жінку, до перехрестя, де стояли телефонні будки, біг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього дві копійки і не з’єднав з квартирою Соломії. Хмикнувши, Сергій Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третій… Монеток уже не було. Подався в гастроном розміняти, але біля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрічкою. Одне слово, все діялося за класичним законом падіння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломія не одразу впізнала.
— Слухай… я на Хрещатику…
— Хто це?
— Не впізнала? Це ж я!..
— Куди ви дзвоните?
— Це я, Соломіє, Сергій…
— Ти? — її здивований голос звучав для нього музикою. — Що сталося?
— Та сталося. Давай зустрінемось на Володимирській, розповім. І виставку квітів побачимо.
— А де саме?
— Отам, де зустрічались… у першій молодості!
Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрілися в ажурній альтанці, що приткнулася на крутому зламі верхньої тераси. Звідси вони не раз і не двічі милувались краєвидом Подолу, блакитним Дніпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.
— Скільки років… і ти мовчала?
Вона мовчала й зараз. Довго сиділи, не проронивши й слова. Нарешті Соломія озвалась:
— А ти помітив, що він на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республіканському турнірі школярів Сергійко зайняв перше місце!
— Я на це сподівався, він здібний.
— Та здібності, може, в нього і є, а головне — твій подарунок…
Сергій Антонович усміхнувся:
— Розкрию тобі секрет, тільки гляди — ні слова Сергійкові. Я йому сам потім скажу. То звичайнісінька ручка, ніякого пристрою в ній немає.
— Психологічний експеримент?
— Авжеж.
— Ну, що ж, вітаю, і цей вдався.
— Якби мені ще вдалося…
— І ти не знаєш? Не впевнений?
— Ні.
— А ще телепат… — Соломія притулила долоні йому до щік і поцілувала. Як колись. Як за першої молодості!
Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною…