— Честолюбний, — обізвався Сергій Антонович, беручи яблуко. — Це добре. — А здібності до шахів є?

— Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров’ю шкодить, — зітхнула Соломія Олексіївна. — Якби він покинув… Може б, ти…

Сергій Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на півслові. Тільки цієї миті згадала: він же затятий шахіст! Це ж шахи спричинилися тоді до розриву… В уяві висвітилась миттєва сценка — вони спізнюються на концерт, а Сергій дограє якусь «принципову» партію. Вона спаленіла: тобі шахи дорожчі від мене! Тоді навіть вухом не повів, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив’язав, але не на ту наскочив…

Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергієві Антоновичу защеміла згадка, та напевне ж, бо й він зітхнув глибоко й значливо.

Нервово зателенькав дзвоник.

— Це він, — підхопилась Соломія Олексіївна.

До вітальні заглянув кучмастий височенький хлопець, привітався і одразу причинив двері. Не більше, як через дві–три секунди з його кімнати почулися різкі, істеричні голоси.

— Я такого ще не чув, — знизав плечима Сергій Антонович. — Наче записана бійка.

— Напевне програв. Завжди отак…

Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.

Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергійковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. «Ну, що ж, нехай познайомляться… — думала Соломія Олексіївна, — два Сергії…» Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кімнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:

— Тобі, значить, шахи дорожчі…

Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись здалеку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?

— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.

— Не заважайте, мамо, — обізвався Сергійко, не повертаючи голови. — Я готуюсь до республіканських змагань.

— А сьогодні програв?

Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову руками і невідривно дивився на шахівницю.

— Ні, він не програв, — відповів за нього Сергій Антонович.

— Але ж прийшов явно розстроєний.

— Та то нічия зіпсувала йому настрій.

— Є чого переживати!

— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.

Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хвилин через десять змушений був припинити опір.

— Вітаю, — потиснув руку Сергійкові, — молодчина, це була тонка комбінація!

Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. «Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильована мати. — Коли б він тільки знав…»

Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.

Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати варіанти. Малий чудово пам’ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його прохідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!

— Я завагався, — ніяково посміхнувся хлопець, — чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію…

— І вирішив?..

— Ну… розумієте… це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шахати… вічний шах.

— Запам’ятай, мій юний друже, — на все життя запам’ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варіант, — міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.

— То чорний ферзь одразу його й забирає!

— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі «а»…

Юний шахіст запустив п’ятірню в свою кучму.

— Точно!.. І чому я… чому завагався?

Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій боротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.

А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не будеш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто складаються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.

— Я розумію… — Сергійко то зчіплював, то розчіплював пальці, — але… важко якось вирішити…

— Як на тому роздоріжжі, — усміхнувся Сергій Антонович. — Підеш ліворуч — натрапиш на змія, підеш праворуч — здибаєшся ще з якимось монстром…

— Та він ось як підросте… — почала Соломія Олексіївна, але Сергійко запально перебив:

— Наче я маленький… Я вже вищий за вас!

— Ну, добре, добре, — усміхнулась мама, — я мала на увазі життєвий досвід.

— Який ще там досвід? Аби говорити…