— Жодних ознак? — перепитав Нескуба. — Це полегшує ситуацію.

— Правда, одне місто ми відкрили…

— Що ви сказали? — нахмурив брови капітан.

— Місто… збудоване природою. Справжні архітектурні ансамблі в монументальному стилі. Майдани, вулиці, арки…

— То, може… мертва цивілізація?

— Виключається. Ми переконалися — гра природи. Але в майбутньому… — Павзевей оглянувся на сонного Сіагуру. — В майбутньому, може, й виникне місто… Першим це чудо помітив планетолог, то чи не назвати його іменем?

— Місто Сіагуру, — капітан скинув бровами, — звучить непогано. Що збираєтесь робити зараз?

— Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осів…

— Можете виходити, — кивнув з екрана капітан. — Зв’язок не вимикайте: ми всі тут хочемо побачити цю знаменну подію.

— Зрозуміло.

— І хоча ні тварин, ні птахів, за вашими спостереженнями, на планеті нема, ви мусите добре пильнувати, — по-товариському суворо нагадав капітан. — Згодьтеся: не виключена можливість мімікрії.

— Звичайно.

— І в синіх заростях, може, причаївся синій дракон, — усміхнувся Нескуба.

— Від «Інструкції» не відхилимось ні на йоту, — запевнив командир «Гондоли».

— Не забувайте: «Інструкція» не може передбачити усі можливі випадки.

— Там є пункт про ініціативу, інтуїцію, — спокійно відповів Павзевей. Він добре зрозумів капітанів натяк на його, Павзевея, гіпертрофовану пунктуальність.

— Бажаю успіху.

Екіпаж «Гондоли» одразу почав готуватися до виходу. Вони ще висаджуватимуться у білих полярних областях і в синіх лісних масивах, у гірській місцевості і на берегах річок серед широких блакитних рівнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихід на планету не забудеться довіку.

Павзевей поторсав планетолога за плече і в такий спосіб швидко повернув його з берегів Сахарського моря сюди, на Гантелю.

— Приготуватись до виходу назовні, — дав команду Павзевей. — Ви удвох виходите, я залишаюсь біля пульта.

— Історичний момент, — сказав планетолог Сіагуру, підводячись із свого крісла. — О, Гантеля вже накинула на нас гравітаційну сіть.

— Адаптуємось, — обізвався Саке Мацу. — І невагомість остогидла.

Сіагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидінь, то за петлі, що звисали з обшивки, похилитав до вихідного люка.

— Скафандр, — сказав Павзевей.

— Навіщо? — здивувався Сіагуру. — Склад атмосфери відомий… — Його білозуба посмішка могла обеззброїти хоч кого, але тільки не Павзевея. — І температура оптимальна… як у тропіках…

— «Інструкція», — твердо сказав командир, вставляючи мініатюрного навушника.

Планетолог перестав усміхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавців, то тут не до жартів. Дістав свій білий, як сніг, скафандр і почав надягати. Те саме робив і Саке Мацу, тільки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевірили один в одного численні застібки, взяли деякі прилади (магнітометр, спектрометр тощо), не забули й про інструмент,— все це настовбурчило накладні кишені, наповнило ранці, що горбились на плечах.

Дивлячись на їхні незграбні постаті, Павзевей вибачливо сказав:

— Після того, як зробимо хімічні аналізи повітря, грунту, рослин і якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рівень радіації і він не перевищуватиме норми, — отоді можна буде і в звичайних робочих костюмах…

— Все буде нормально! — прозвучав у командирському навушничку голос Сіагуру. — Ця планета вже на такій стадії розвитку… .

— Не «ця планета», — перебив Саке Мацу, — а наша Гантеля. Пора звикати.

— Слушно, — докинув і собі Павзевей.

— Згода, — провадив далі Сіагуру, — наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такій стадії розвитку, коли їй не вистачає нас…

— Можна заходити до шлюзової камери, — сказав Павзевей.

З висоти вісімнадцяти тисяч кілометрів — там пролягає стаціонарна орбіта «Вікінга» — земляни, затамувавши серце, стежили, як «Гондола» викинула драбинчастий пандус і як по ньому зійшли на поверхню планети два їхні товариші.

Сталося!

Сіагуру і Саке Мацу переставляли ноги обережно, ніби вивіряючи грунт на міцність, ніби ще не вірячи, що тут, на цій неймовірно далекій планеті, такій не схожій на рідну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнім дітям, онукам і правнукам…

Та ось перші люди на Гантелі оговтались, пішли твердішим кроком, хоча й перевальцем, бо від незвички їх похитувало, наче п’яних. Вони таки й справді сп’яніли від радості, що після довгих років, сповнених небезпек, міжзоряний Гольфстрім виніс їх до справжнього порту.

Саке Мацу і Сіагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах «Гондоли» і «Вікінга», і привітально помахали руками.

Сталося!

Планетолог хотів щось сказати, але тільки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повітря, не міг вимовити й слова.

А Саке Мацу подумки прощався зі своїм Фудзі, то він йому, білоголовому, помахував рукою, Фудзі і всій Землі.