— Як ти себе почуваєш?

— Кепсько, — Еола провела долонею по обличчю, наче знімаючи павутиння. — Отак, як ото напівусохла вишня. Пам’ятаю, у нас…

Нескуба роздратовано махнув рукою:

— Сентименти, ремінісценції. Не на часі, зрозумій.

Еола змовчала; зібравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсім чужий дідуган порпається біля відеофона. Хоч як він не натискував на кнопки, екран мовчав, витріщившись на каюту мертвим більмом. Почала й собі збиратися.

— Що ж це таке? — бубонів собі під ніс капітан. — Того бути не може, щоб атомні батарейки вичерпалися. Вони ж на двадцять п’ять років…

Квапливо надягнувши свою капітанську форму, яка помітно обвисала на ньому, Нескуба покрокував до командного відсіку. Роздратування і тривога поступово слабли, розвіювались.

За пультом сидів, згорбившись, старезний космонавт, в якому Нескуба ледве впізнав Павзевея. Де й поділася його статурність, його молодеча виправка… Запалі щоки, втомлений погляд колись таких жвавих очей і велика біла лисина посеред голови.

«Поголився… — подумав Нескуба. — Встиг. Але чуприну наче метеоритом зчистило…»

Побачивши капітана, Павзевей мерщій узяв свого форменого кашкета, що лежав на пульті, і надягнув його по самісінькі вуха.

— Не треба, — капітан махнув рукою, даючи знати, що зараз не до формальностей. — Що воно діється, як ти гадаєш?

Павзевей устав, озирнувся, чи нікого більше нема, заговорив глухуватим голосом:

— Що діється? А дідько його знає… Якщо ти перевіряєш мої зв’язки з реальністю, то… — Павзевей трохи підняв кашкета і провів долонею по лисині. — Скажу відверто: зі мною щось не в порядку… У мене, розумієш, випадіння пам’яті. Ніби ще вчора, заступивши на вахту, я був молодий, а зараз… І нічогісінько не пам’ятаю. А це ж немалий відтинок часу… От наче промигнуло із швидкістю світла… І вже я лисий… — Він знову, піднявши кашкета, погладив тім’я — голе, немов екран. — Була мить, коли я подумав, що божеволію…

— Заспокойся, друже, — Нескуба торкнувся його плеча. — Ніякої перевірки, і ти цілком здоровий психічно. Я просто хочу розібратися в ситуації. З нами всіма не все в порядку. Що показує локаційний графік?

— Поглянь, горловина покоротшала і розширилась. Чи це мені так тільки здається?

— Ні, це справді так, — замислено сказав Нескуба, уп’явшись очима в екран. — Скоро ми її пройдемо.

— Скоро? — гірка посмішка скривила заросле обличчя Павзевея. — Чи доживемо? Скільки нам залишилось? Ти теж, капітане, проклав курс до старості — хіба не відчуваєш?

— Маєш рацію: ми всі… якось раптово постаріли. — Капітан схилився над панеллю внутрішнього зв’язку, але як не натискував на кнопки, екран залишався мертвим. — Що сталося?

Павзевей знизав плечима.

— Не встиг перевірити.

Нескуба мимохіть кинув погляд на оглядовий екран. Жодної цяточки, жодної іскорки — споконвічна пітьма, яка, мабуть, ніколи не знала, що таке промінь.

«І в цій чорноті зав’яз «Вікінг»… — подумав Нескуба, відчувши подих остраху. — В який же простір ми потрапили? Невже і досі кружляємо біля колапсуючої зорі? Чи, може, тут нічого й схожого нема?.. Можливо, то все — лише химерні гіпотези…»

Чорний простір гіпнотизував, притягував, неначе прірва, жахав Нескубу своєю великістю, налягав на душу тяжкою брилою. Нараз Нескуба відчув свою дрібність, свою нескінченну малість супроти Всесвіту. Але то була тільки мить. «Нащо мені всілякі комплекси? — подумки обурився Нескуба. — Ще чого не вистачало! Треба ділом займатися, а я…»

Струснув головою, розправив плечі, як міг, постарався збадьоритись.

— Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй біля пульта, а я піду побачу, як інші. Та треба налагодити внутрішній зв’язок.

— Гаразд.

Павзевей сів на своє місце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета і сяючи лисиною.

Капітан, силкуючись ступати якомога твердіше, покрокував з командного відсіку.

Як і передчував, нічого втішного він не побачив. Нікого з екіпажу не обминула старість — ні чоловіків, ні жінок. Зарослі, зморшкуваті обличчя; в декого в очах переляк, розгубленість, безпорадність. І майже всіх охопила глибока депресія. Гай, гай… Колись бадьорий, енергійний колектив космічного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансіонат для пенсіонерів. Особливо постраждало жіноцтво. Хоча Нескуба на собі відчув «феномен старості», як подумки назвав те, що їх спіткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхні обличчя, ще недавно такі милі та гарні.

Дехто ще снідав по каютах, а деякі, споживши належні калорії, сиділи в лабораторіях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старі й кволі.

Чимало кают були порожні, і вони нагадували Нескубі покинуті гнізда. Де ж їхні мешканці? Капітанові все стало ясно, коли він зайшов до госпіталя. Невеличке овальне приміщення в середині корабля було переповнене хворими. Коло них порались усі троє лікарів, серед них і Еола.

— Що за пошесть? — спитав Нескуба, і в голосі його відчувалась тривога.