Краска сорому залила їй обличчя — ніде правди діти, було приємно, коли він лестився. Та хіба ж вона знала, що цей відлюдько такий лихий?

Хтось нарешті перебив Алка:

— Докази! Чи є в тебе докази?

Алк переступив з ноги на ногу, крива посмішка перетнула йому лице.

— Тут не філософська дискусія, а кримінальна справа, і коли б не було доказів..,

— Тоді кажи! — наполягав усе той же голос, Еола впізнала нарешті — то говорив психолог Ілвала.

— Та що там казати — є свідок, який говорить саму лише правду, — електронна пам’ять. Варто прослухати запис наради, коли капітан уперше повідомив про катастрофічне становище корабля, і найменші сумніви розвіються. Тоді він сам казав, що, будучи на посту, задрімав…

Усі погляди звернулися до капітана. Як прореагує?

Еолі пригадалося, ніби й справді Нескуба говорив тоді щось подібне. Здається, йому нездужалось, мав поганий вигляд… Але ця прискіпливість… Та якщо навіть і задрімав, то хіба це… Корабель ведуть електронні навігатори, а вони ж недремні!

У залі стало тихо, як у вусі. Здавалося, навіть численні прилади притишили своє ледь чутне дзижчання, і в самому повітрі з’явилась напруженість, наче от-от мусив статися вибух. Пострілом пролунало чиєсь кашляння, і знову заціпеніла тиша.

Нескуба неголосно сказав:

— Увімкніть запис… тієї першої наради.

За кілька секунд у залі зазвучало:

— «Товариші, ви й самі вже помітили, як змінилася ситуація. Наш «Вікінг» потрапив у гравітаційне поле, при чому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно…»

Хвилина за хвилиною відтворювався запис — усе було зафіксовано до найкоротшої репліки, але про капітанову недбалість не було й згадки!

На Алковому лиці з’явилася мозаїка з рожевих і білих плям. Капітан був зовні спокійний, мав вигляд зосередженої замисленої людини, і тільки Еола завважила, що в нього трохи примружені очі, а це означало, що він гамує хвилювання.

З динаміків звучав такий характерний, такий милий Еолі голос:

— «…Це явище потребує дослідження. Але насамперед треба виправити курс «Вікінга». Енергетичним резервом ми ще не користались… Він якраз і призначений на випадок непередбачених, несподіваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всіх негайно зайняти свої місця, антиперевантажні костюми — обов’язково. Черговий пілот і штурман лишаються тут. Нарада закінчена».

«Ну, от, — з полегшенням подумала Еола, — він абсолютно ні в чому не винен, чесний і чистий перед колективом».

Алк стояв ні в сих ні в тих, розводив руками і винувато посміхався, мовляв, що хочете, те й думайте.

Раптом Нескуба зробив кілька кроків уперед і сказав:

— У записі нічого такого нема, бо під час наради про це не було мови. Але товариш Алк має рацію: я був задрімав. Може, це сталось під впливом гравітації, та факт залишається фактом — я не відразу помітив покази приладів…

«Що вій робить?! — жахнулася Еола, подалася вперед, стиснувши руки в кулачки — аж пальці побіліли. — Хто його тягне за язик?!»

— Отже, провину визнаю і не хочу уникати відповідальності, — Нескуба випростався. Дивився в зал уже не примруженими, а широко розплющеними очима чесної людини, готової до всього. За ті півтора десятка хвилин, що відтворювався запис, він магічно змінився, зараз це був зовсім інший чоловік — зібраний, рішучий, натхненний. Наче прозирав далеко за обрій часу і бачив те, про що всі інші й не здогадувались.

«Боже, який він гарний! — думала Еола. — Таким я його ще ніколи не бачила… Цікаво, чи він хоч здогадується про це?»

— Обов’язки капітана передаю астронавігаторові першого рангу штурманові Павзевею, — провадив далі Нескуба. — А тепер продовжимо розгляд.

Павзевей, міцної статури чоловік у вишуканій штурманській формі з золотими позументами, одразу підвівся і почав прокладати собі шлях до виходу серед вируючого гурту. Очевидно, поспішав до капітанського пульта. Лакований козирок елегантного кашкета затіняв йому лице, і не можна було помітити, чи він радий з такого несподіваного підвищення, чи навпаки — засмучений.

Кілька хвилин стояв такий галас, що годі було щось розібрати. Присутні, наче змовившись, говорили всі разом, щось вигукували, не слухаючи один одного. Помахи рук, розчервонілі обличчя, розкриті роти, — Еола аж очі заплющила, щоб не бачити цієї веремії. Сиділа оглушена і ніяк не могла прийти до тями. Були моменти, коли їй здавалося, що все це — важкий сон, що ось вона прокинеться — і все буде так, як слід. Справа Не-скуби? Кошмар! Он уже обирають суд. Алк— громадський обвинувач?! Та що ж це діється? Якийсь масовий психоз…

Кожна клітина її мозку обурювалась, протестувала.

«Доле! — шепотіла вона, затуливши обличчя долонями, — хоч наостанку зжалься над нами… Ну, чому в складній системі Світу нам випала отака нещаслива Доля?»

Опустивши руки на коліна, зітхнула, вибачливо, уже спокійно подумала: «Мабуть, Доля діє за законом великих чисел, а цьому законові нема діла до моїх переживань».