Про УКРЛІТ.ORG

Космічна Ніагара

C. 1

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (63 КБ) pdf (107 КБ)

Calibri

-A A A+

На велетенському міжзоряному кораблі, який впродовж уже тисячі років заглиблюється в простір Галактики, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інерції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабораторіях, оранжереях б’ється пульс життя — розмірений, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячі мешканців цього космічного острівця, збудованого у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.

Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевести подих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмовили. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Координаційної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію тридцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здивував — приголомшив її! «Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора». Почувши ці слова, побачивши його пісне обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сіренька особа намагалася переконати її в синхронності почуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! «Щоб не порушувати принципу…» Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.

Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намагалась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, було гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її повільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?..

Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде виправдуватись.

— Гніваєшся?

Промовчала.

— Ну, скажи: гніваєшся?

Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арі промовила:

— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?

— Яке ж відкриття ти зробила?

— Відкрила, що ти… карлик.

— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.

— Так, саме карлик.

Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. Нарешті спромігся:

— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирішував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!

— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.

— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…

Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дратувало.

— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…

Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… «Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?»

— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені допомогти?

— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?

— Так, маю.

— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…

— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!

Знітився, зіщулився. І знову його слова почали тремтіти.

— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…

— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.

— Схаменися, Арі…

Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:

— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.

Він деякий час рухався слідом, потім спроквола перейшов на другий бік і поїхав у протилежному напрямі. «Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…» Оглянувся — ген-ген у далині червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.

Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у відчайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегію опонента, спростовувати його тактику. «Що не кажіть, — потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це синтез мистецтва і спорту, закономірності і випадковості, тут проявляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’язів…»

Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже підстаркуватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивного Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.

Бережний В. П. Під крижаним щитом: Фантастика. - К.: Радянський письменник, 1972. - С. 11-29.
 
 
вгору