Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів, — хмурніла, блиск очей пригасав.

— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає!..

— Та я… просто відвикла гайнувати час.

— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…

— Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особисто мною!

— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном, — відпочивати вміють не всі.

— Тобто? — спохопилась Фанні.

— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…

— А хіба ні?

— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

«О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосереджувався».

— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключитись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про «інерцію мислення». Треба навчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому людина смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який відповідає тільки за поділ статевих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клітини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старіння, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холодний безконечний простір, наповнений усілякими силовими полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні контейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть безсмертні!

— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою роботу?

— Подумки? — Соул усміхнулася, хоч її обсипало холодом. — Там потрібно маніпулювати із живим матеріалом.

— Перестань доскіпуватись, — Фанні взяла свого кавалера за руку, і вони подалися в глиб алеї.

Несподівано виринув здогад: Фанні зв’язана з Чорною Трояндою. Фанні, найближча подруга… Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всі змовилися проти неї?

Озирнулася навколо — дерева стоять похмурі, кущі збирають темінь, і ніде не видно й душі — справжнісінька пастка. Фанні зі своїм другом попереду, художник трохи відстає… Тікати?

Ноги їй враз обм’якли, і Соул, щоб не впасти, сіла на траву.

— Сидіть, не ворушіться!

Художник вихопив із широкої кишені піджака блокнот, з другої — пачку кольорових олівців і, стоячи, почав малювати.

— Якби ви знали… в цій позі… Наче біла квітка на зеленому!

— Слава богу, хоч не чорна… — знічено посміхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дівчина вже подумки дорікала собі: це ж фобії, безтілесні примари страху обступили її душу, а вона піддалася… Мабуть-таки, нервове виснаження дійшло критичної межі. А Фанні молодчина… Свіже повітря, нові враження… Художник справді цікавий… Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнім поколінням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття…

— Погляньте, Соул. — Художник простягнув їй блокнот. — Якщо погодитесь позувати… Хотів би написати портрет.

Не підводячись, дівчина розглядала ескіз. Лінії динамічні, енергійні, отже, та хвилинна слабкість на обличчі не відбилася, і ніякого страху, а то він зафіксував би обов’язково.

— Гарно, але… ідеалізовано.

Художник допоміг їй підвестися, ще кілька хвилин вони вдвох розглядали ескіз.

— Ідеалізація? Ніскілечки! — запально вигукнув художник. — Я не фальшую, отака ви є: дівчина рідкісної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, і це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй ніколи й угору глянути, не те що в люстро, але від слів художника теплі хвилі пробігли по тілу. Які приємні дотики його пальців до її руки!

На доріжці знову з’явилася Фанні, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспішила навстріч подрузі.

— Що сталось?

— Та, власне, нічого особливого… — ніяково посміхнулась Фанні. — Він ненадовго… у справах…

— Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

— Та ні, справді він подався… Щось термінове… — вже лагідніше промовила Фанні і додала, дивлячись на художника: — Побіля Ажурового мосту.

Соул пополотніла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторія!

Безпорадно і водночас благально поглянула на подругу і на художника:

— Я мушу теж відлучитися!

Оце «відлучитися» пролунало чи не на весь парк.

— Що з вами? — Художник вхопив її за обидві руки. — Заспокойтеся.