Про УКРЛІТ.ORG

Естафета життя

C. 3

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (55 КБ) pdf (116 КБ)

Calibri

-A A A+

Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.

II.

Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, підійшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, сягаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простір поміж будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забратися під ковдру!

Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір’ї гасали діти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсонал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає робота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання залишити слід в Історії, яка сама зникне без сліду? Невже без сліду?

Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок, — внутрішня дискусія не припинялась. Запитання — дошкульні, нещадні — виникали спонтанно, вимагали відповіді. Якщо планета і все живе на ній приречене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? «Навіщо та навіщо», — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с вища логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Галактики, це неспинний процес…

Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсунула двері — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Двері зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?

Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здавалось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати батькові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…

Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата підійшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачити ті квіти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.

Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехтувати здоров’ям. Там буде цікава компанія, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу вона відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники…

«А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емоції, зміна вражень заглушать тривогу».

Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напрочуд цікава й весела.

— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміялася Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.

— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.

— От ми, художники, теж творимо. На площині зображуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача враження об’ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповнюють природу новими, цілком реальними витворами.

Соул, м’яко усміхаючись, заперечила:

— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклунство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіральку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцінності.

— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.

— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. — К.: Рад. письменник, 1986. — 263 с. — С. 4-22.
 
 
вгору