Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: «Перестань киснути!»

А вона відчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сиділа б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні мусить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…

До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Приземкуваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як швидко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?

її одразу провели до в’язничного корпусу, дебелий санітар-охоронець мовчки відімкнув палату і майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим світлом, і першої миті Аніта не помітила Туо. Стояла і кліпала очима. Стіни, підлога, навіть стеля — все оббито м’яким коричневим матеріалом і скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стіни головою — відскакуватимеш, як м’яч. Жодного віконечка, стільця, столика чи ліжка — ніяких предметів у цьому великому ящику. Світло лилося з-поміж стиків стелі та стін.

— О Аніто!

Від стіни відхилилася постать у бурому халаті і, незграбно ступаючи по м’якій «шахівниці», рушила до неї. Аніта ледве впізнала Туо. Його золотисте обличчя поблідло, під очима синіли підкови.

— Добрий день, Туо, — намагаючись надати бадьорості своєму голосові, привіталась Аніта.

— Добрий день… а може, ніч… бо для мене тут все переплуталось…

— Зараз день, Туо, хороший осінній день…

Хотіла ще сказати про море і кораблі, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

— Ви, певне, втомилися, Аніто? Розташовуйтесь.. отак! — Він підскочив і, як сніп, упав на пружну оббивку. Повернувся набік, лівою рукою підпер голову, праву простягнув уздовж тіла. — Бач, як зручно! Комфорт!

Аніта скинула черевики і сіла під стіною, обхопивши руками коліна. Подумала: «А де ж тут вмонтовано Фрагові об’єктиви та мікрофони?»

— Отак, Аніто, зустрічають у вас космічних гостей!.. — журно обізвався Туо. — Земля, прамати Земля, про яку я так мріяв… І цей Фраг… яке дикунство!

— Слухайте… — перебила його мову Аніта (він же не знає, що все фіксується!), — а як вам спалось?

— От коли б позамикати в отакі ящики усіх Фрагів, — правив він своє, — на Землі знову б настало нормальне, природне життя.

Аніті хотілося зупинити його, переключити увагу на якусь іншу тему, а потім подумала: а навіщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

— Отакі нікчемні людці, — голосно продовжував Туо, — і забрали собі таку велику владу! До чого докотилося людство… І коли ж воно повичищає свої авгієві стайні?

Розпалившись, він ще довго проголошував патетичні філіппіки проти зла, несправедливості, дикунства і свавілля, що, на його думку, заполонили Землю. Аніта мовчки позирала на обшивку «ящика», машинально шукаючи зловісних Фрагових датчиків. Нарешті й Туо помітив той погляд, але зрозумів його інакше.

— Звичайно, не тут говорити про все це… — промовив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповів йому все…

«Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевільний. Не розуміє реального стану речей…»

— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійніше, — вас нікуди не відпустять.

Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгиналися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу випиналися, як тільки нога відривалася од них.

— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржився Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

«А він дуже гарний», — майнула думка.

— Будь ласка, яке прохання?

— Принесіть мені діамант.

«Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевільний».

— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?

— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?

— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

— Навіщо він вам?

— Та так, потрібен.

Аніта підвелася.

— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.

— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.

Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.

— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: «Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космічний мандрівник». Я б йому все розповів…