Про УКРЛІТ.ORG

Археоскрипт

C. 7

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (350 КБ) pdf (290 КБ)

Calibri

-A A A+

— А до чого тут цей… доктор Фраг? — щиро чи, може, удавано здивувався Туо. — Лікування закінчилось, головний лікар виписав мене… Дайте мені вийти, це моє природне право.

— І політ над воєнною базою — теж природне право? Вас може звільнити тільки військовий суд! — Сержант заступив дорогу, його рука в широкій кишені стискувала рукоятку пістолета: «Кинеться на мене чи ні? — тривожно стукала думка. — Від робота можна всього сподіватися».

Але Туо не кинувся на сержанта. Спокійно повернув і пішов до корпусу. Тепер ось він стоїть перед Фрагом і вдає з себе святу невинність. «Мандрівник… Природне право…» Ну й комік!

Фраг перестав пирхати, відіслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.

— Ви самі зволікаєте слідство.

Туо здивовано спитав:

— Яке слідство? Що все це означає?

— Не прикидайтесь простачком. Ви і ваші хазяї зазнали фіаско, операція провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру і покласти карти на стіл?

— Ніяких карт у мене не було, — розвів руками Туо.

І жест, і голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: «Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжніх акторів!» Уголос промовив:

— Давайте по порядку. Звідки ви летіли до забороненої зони?

— Не знаю, про яку зону ідеться. Мій апарат було розраховано так, щоб увійти в нижчі шари атмосфери над Північною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, і коли б я знав точні просторові координати Центруму, я б ним і не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що відхилився від курсу — адже тут мусіли б цвісти сади!..

— У Сахарі — сади?

— Так, сади, виноградники. Натомість бачу — пустеля.

— А ракетні сади вас не цікавили? Аніскілечки?

— У мене культурна місія.

— Так, значить, ваш апарат збився з курсу…

— На жаль.

— Якій державі належить цей літак?

— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…

— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо відповідати чи ні?

На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого враження.

— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Через свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…

Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:

— Прошу по суті!

Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував:

— Я хотів би поговорити з президентом вашої країни.

— З президентом і не менше? — долаючи дражливість, Фраг намагався наситити свої слова іронією. — А з прем’єр-міністром не зводите порозмовляти?

— Чому ж, з прем’єр-міністром також.

— О, яка великодушність! Ну, що ж, доведеться полікувати вас від космічної маячні!

— Я цілком здоровий як з погляду терапії, так і психіатрії, — рівним голосом промовив Туо. — Застерігаю вас: за насильство над космічним мандрівником ви будете відповідати перед…

Не встиг договорити: з бічних дверей вискочило кілька дужих санітарів психіатричної лікарні, вхопили за руки, повалили — не спромігся, бідолашний, і скрикнути, як одержав укол. Тіло його зів’яло, щось хотів сказати, та язик уже не слухався, свідомість швидко тьмарилась, але він все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимі, він наче вистрілив тим поглядом! І це не була ненависть чи лють. Якби це — Фраг би й оком не кліпнув, до ворожості він звик. У тому погляді була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю міста, за жовті мури, вже, певно, запакували в спеціально обладнаній кімнаті, а Фрагові все було якось не по собі, все ще ввижалися ті очі і той погляд… Гасав машиною по місту, як зацькований звір, зрештою опинився біля шинквасу в якомусь барі, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, і горло обпалило вогнем.

7

Аніта вмостилася в плетене крісло на своєму балкончику і, ні про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу і сизою стіною підводилось до обрію. Там, ген-ген вдалині, в біластому серпанку чорнів корабель. Коли відвести погляд, а потім знову глянути — здається, ніби той корабель пливе на небо… А ось до берега нечутно, легко, наче зовсім невагомо, лине величезний білий лайнер — настала осінь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, і хоч гори встигло припорошити снігом і повітря посвіжіло, місто ходить у костюмах, зрідка хіба трапиться плащ або легке демі.

Море увесь час міняє барви, і хоч старається робити це поступово, не різко, Анітине око помічає зміни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховій завісі — і не розбереш, чи то дощ іде, чи проривається світло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлі плеса з’явилось кілька срібних озер… Одно вже вичахло, посіріло…

Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. "Дніпро", 1978. — 384 с. — С. 5-108.
 
 
вгору