А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькі, дуже вузенькі вулички (машина й маленька не пройде), збігають униз. Кам’яний жолоб, сонця нема. Але чисто, підметено. Хвіртки, двері, за ними можна побачити тісні дворики. Діти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усміхнулось, мені здається, що вони взагалі не вміють сміятися. Хотіла дати котромусь цукерку — не взяло. Подивилось, одвернулось і мовчки пішло.

В одному з двориків нам з Мартою показали дві акуратно прибрані могилки під стіною. Романтична історія з часів середньовіччя. Там поховані дві сестри — принцеси, які покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релігія забороняє. їх ув’язнили в тому дворику, там вони померли і поховані. Унизу на широкій вулиці бачили їхній палац — чудова споруда в арабському стилі з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожі на тих принцес? І признаюсь мамі, в цих словах був не тільки жарт. Марта інколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повірить, що кілька років не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: «Чи ти збожеволіла, Аніто, чи вчаділа? Хіба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобі не соромно щось подібне думати?» Обняла я її, постояли ми так, і аж полегшало на серці. Мама ж сама була молода і знає. Потім, в особняку, Марта показує кілька картонів, і з кожного дивляться її величезні очі: «Уже мене художник малює!» А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тінню. Поки там ще розкопки, то він її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кінооператор направить на неї об’єктиви. Поки що знімає Туо, старається так, щоб він і не помічав. Це, каже, буде золота стрічка, — людина з іншої планети! Він і Марті радив: записуй усе, занотовуй кожну дрібничку — все буде цікаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а мені все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цілую маму, і нехай мама скоро не жде і марно не хвилюється, розлука тільки почалася»,

26

«А оце вже пишу мамі з Сахари. Атлаські гори бовваніють позаду. Гай-гай, скільки попереду простору! Ідемо на південний схід по скам’янілих пісках і день, і два, а навколо та сама пустеля. Пологі горби, сухі видолинки, подекуди чахлі стеблинки. Пісок, пісок… А то щебінь, галька, гравій… Аж не віриться, що тут у давнину жила більша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не віриться, що кожен змалечку знає — там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки — не віриться, що пустеля — природне явище. Чому пустеля? Звідки? Пустелі, твердить він, це опіки на обличчі планети, наслідок жахливих катаклізмів. І це, мабуть, так і є. Щебінь і гравій — може, це сліди Центрума? В цьому всі переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергійно. Сахара поділена на квадрати, і Туо разом з Лабаном обслідують кожен квадрат гелікоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали підземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до іншого, везучи пальне, інструменти і все необхідне, а гелікоптер все кружляє і кружляє понад пустелею. Машини військові, великі і надійні, Лабан дістав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпечені, навіть холодна кока-кола є. Справжній комфорт! Усі здорові, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тільки дошкуляє: вдень жарко, а вночі холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерії, а потім як розкуштували… Шкода тільки, що оази трапляються рідко, дуже рідко. А біля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навіть для Сахари. В піску — великі, овальні заглибини, неначе кратери. Там, на дні, на глибині в десятки метрів, ростуть гаї фінікових пальм. За піщаними валами не видно їхніх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собі засоби до існування! Це безперервна, щоденна і щогодинна боротьба з пустелею — піски течуть, і треба увесь час зупиняти їх. А корінням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи…

Від’їхали від Ель-Уеда, оглянулись — ковтнула його пустеля. Куди не глянь — піски й піски. Невже там за ними синіє море? Неймовірно. Ага, міражі. Це прекрасно. Бачиш вдалині озеро, добре знаєш, що то — міраж, але очі кажуть: озеро! Інколи з’явиться місто — біліють мінарети, вежі, зблискують вікна. Хлопці хапають карту, шукають, та де там! Ніякого міста немає ближче, як за п’ятсот кілометрів. Міраж. А я собі й думаю: може і все наше життя міраж?

Нехай тільки мама не подумає, що в мене поганий настрій. Інколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелікоптер базується все далі й далі на схід, поки ми дотягнемось — вони обстежують новий квадрат. Але більше як два дні Туо не витримує без мене, прилітає хоч на півгодинки… Якби знала мама, який він хороший! Яка це чесна і добра душа!