Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляється до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.

Що то їх чекає в Сахарі? Аніта не вагалася й миті: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарешті лід недовір’я розтав, є всі можливості зробити таку велику справу… І головне — Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навіть їй дали спокій, більше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився і підписав усі документи! Правда, формальності його здивували. Хоча з літератури, з газет він уже знав, що стосунки між землянами, навіть інтимні, скріплюються папірцями, та одне діло знати теоретично і зовсім інше зіткнутися з цим на практиці. Особливо його вразило те, що треба підписувати чеки — без його підпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за гроші, одяг за гроші, житло за гроші… «Радість і сум, вдоволення життєвих потреб — усе залежить від розчерку пера? — дивувався Туо. — Яка дикість!» Фаусто Лабан, віднині його помічник по експедиції, на це говорив: «Так треба».

Аніта полегшено зітхнула. Приготування закінчились, і ось вони в морі. Вона опікується медичною частиною, Марта — секретарка-літописець (десь лежить зараз у каюті та нудьгує за своїми).

Аніта час від часу заглядає в трюм: чи не залило там кліток із птахами? Ні, здається, все гаразд.

Сонце над заходом — велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрії. Через кілька хвилин воно виглянуло у вузький проміжок — і вже не кругле, а довгасте. Між двома темними стрічками — брусок розпеченого металу.

Аніта штовхнула Туо і вказала на сонце. Він подивився і проказав їй на вухо:

— У нас майже таке! Тільки трішки фіолету!..

«Як це дивовижно, — подумала Аніта, — жити під одним сонцем, а потім під іншим… Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне мені, як наше? Рідне сонце, сонечко… Ти дало людині життя, в твоєму сяйві наша колиска, тобою ми й живемо…»

І враз на неї напав страх. Як це так — покинути своє Сонце і переселитись до іншого? Своє Сонце… Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, іскряться, тліють, ще кидає воно свої відсвіти на розбурханість моря, на його водяні гори, приглушений шум і різкі посвисти вітру. Нема Сонця і є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закінчив того апарата з діамантом, везе з собою, та хіба там, у пустелі, в нього буде мало клопоту? А може, він… залишиться на Землі? Знайде Археоскрипт — стане відомим на весь світ… А вона б ще вчилася, одержала б диплом лікаря…

Аніта зітхнула.

— Ходім, Туо!

Ловлячи поручні, рушили вздовж палуби. Вітер шалено кидався на них, шарпав одіж, забивав подих. Палуба то здіймалася перед ними, то опускалася — хитюча, ковзька.

Вскочили в коридорчик, зачинили товсті двері. — гул клубочився зокола, а тут тихо і тепло. Аніта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию і поцілувала його солоні від бризок щоки.

— Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

— Дуже!

Туо вхопив її на руки і поніс по коридорчику. Ступав обережно — його хилило то до одної стіни, то до другої.

— Пусти, впадеш! — сипала сміхом і ще міцніше обіймала його плечі.

Тільки біля дверей каюти поставив її на підлогу.

— Неси далі! — Аніта грайливо скочила йому на руки. — Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як діти, дісталися нарешті до Мартиної каюти.

Дівчина лежала в ліжку з книжкою в руках. Тьмяне світло плафона падало на її обличчя, великі очі були в тіні і від того здавалися ще більшими.

— Де ви були? — в її вигуку прозвучала і радість і дружній докір.

— Дивилися в очі стихії! — сказала Аніта.

— Ну, й які ж вони?

— Такі, як у тебе.

Подруги засміялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї відповіла Аніта:

— Коли б оце звірята були…

— А ви знаєте, я ж хотіла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збіднів би. Але ж подумала: втече в Сахарі…

— Нічого, доглядатимеш птахів. На ранок будемо в Алжірі, відпочинемо там, правда? А звідти як — машинами, літаком?

— Що організує Фаусто Лабан, — сказав Туо.

— Ой, хоча б швидше Алжір! — вигукнула Марта. — Треба ж листа послати батькам.

— Я вже для мами приготувала, — хитнула головою Аніта. — Вийшли кривуляки — хіба ж тут можна писати? — але мама розбере.

— А я своїй мамі… — зітхнув Туо, — посилаю думки…

25

«Дорога мамусю!

Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжір. Чудове, красиве місто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперізує місто. Воно внизу перед нами, як на долоні. При сонці — біле, ясне, веселе. Звідси його оточують гори, звідти — море. Звідси — значить, з півдня, звідти — з півночі. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалині. Дивлюся і думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цікаво, який там гороскоп на ці дні? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все іде добре. Туо передає мамі вітання. Він зараз дуже зайнятий — конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункері мусить бути якийсь маяк — увесь час сигналізує, п’ятдесят тисяч років. Не подумай, що радіо — зовсім інше, Туо знає, о, як він багато знає! Біля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною… І за що він полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освічена людина, а й він тільки очима кліпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан — діловий чоловік, усі клопоти на ньому, Туо займається тільки своєю апаратурою.