— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?

— Ні, Аніто, ні.

— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепотіла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…

— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?

В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.

— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм потрібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…

— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.

Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.

— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Душа в тебе чиста — я щасливий.

— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!

— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…

— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…

— «Жучок» нас не розлучить, Аніто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли темною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Трава. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.

— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…

20

Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.

— Прошу, заходьте.

Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.

— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що «ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї». Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті «оригінальні ідеї», бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.

Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо навпроти один одного, Лаконтр посередині.

— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.

Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.

— Що ж саме?

Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авторитетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.

— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?

— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь із центру…

Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначками, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.

— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…

Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.

— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.

— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це майданчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…